Зниклий рукопис старого письменника

В газеті «Нова Україна», що видавалася в Полтаві в часи окупації від 4 липня 1943 року знайшов замітку про останні дні відомого українського письменника Миколи Чернявського (1867 – 1938 рр) перед його арештом. Замітка називалася «Де творилось слово». 

Спеціальний кореспондент газети Павло Хуторський побував у Херсоні в будинку Миколи Чернявського та розмовляв з його дружиною Софією Василівною. Серед іншого вона згадувала, що в останні роки перед арештом Микола Федорович писав віршований роман під назвою «Атлантида» (далі, - цитата із збереженням орфографії): «Останні його роки перебування на батьківщині він уперто працював над новим віршованим романом «Атлантіда». Дні і ночі минали в творчому захваті, і  коли він дописав останній рядок, його серце сповнилось почуття—виконаного обов’язку. Це були чи не найщасливіші, дні справжнього митця. Але за цим наступили тяжкі хвилини жалю й розчарування. Всевладна й жорстока рука большевицького ідола наклала своє «вето».
 «Атлантіда» не побачила світу і доля її невідома, як невідома і доля її  творця Миколи Федоровича Чернявського —одного з кращих українських письменників. І тільки мов на сумну згадку лишилось у його дружини одинадцять томиків його оповідань і віршів та кілька фотографій» (орфографія збережена).

69-річний Микола Чернявський був заарештований 14 жовтня 1937 року. Свій сімдесятирічний ювілей письменник зустрів у херсонський в’язниці, де його й розстріляють в ніч з 19 на 20 січня 1938 року.

 Але факт розстрілу Радянська влада утаємничила. Дружині Софії Василівні та двом його донькам Вірі та Лідії повідомили, що Миколу Федоровича відправили до концтабору. 

А після реабілітації письменника у 1956 році – й аж до початку 90-х років, коли почали відкривати архіви колишнього КДБ, офіційно вважалося, що М.Ф.Чернявський помер від хвороби 26 листопада 1946 року. Таким чином, Радянська  влада приховувала справжні розміри репресій тридцятих років.
Родину письменника після арешту Миколи Федоровича спочатку виселили із будинку, який вони придбали ще на початку дев'ятсотих років, а потім дозволили там жити. За деякими відомостями, родичі письменника мешкали в будинку до 1949 року.

До  речі, на честь 75-річчя з дня народження поета, у 1942 році вулицю Перекопську, де знаходився й зараз знаходиться будинок письменника, перейменують на вулицю Чернявського.

Будинок письменника за адресою вул. Перекопська, 18

Але повернемося до пропалого роману «Атлантида». У архівно-слідчій справі рукопис цього роману відсутній. В бібліографічний покажчиках творів письменника цей віршований роман також не вказаний. Тобто, останній твір Миколи Федоровича пропав назавжди.

Довідка. Микола Чернявський народився у грудні 1867 року у селі Торській Олексіївці тодішнього Бахмутського повіту, що на Донеччині, у родині священника.

Відомий український письменник, діяч земства, просвітянин. В Херсоні з 1903 року. Працював в Херсонському земстві, пізніше викладав в різних навчальних закладах, у тому числі в Інституті народної освіти. Дружив із багатьма відомими українськими письменниками. До нього в гості у Херсон приїжджали Михайло Коцюбинський, Сергій Єфремов та інші. 

З кінця 20-х років його кілька разів арештовували. В 1937 році він був заарештований в останнє…  

Додаток

ДЕ ТВОРИЛОСЬ СЛОВО (Від нашого спеціального кореспондента)

(газета «Нова Україна»(Полтава) № 107 – 1943 рік – 4 липня – 4 сторінка)

На розі вулиці Чернявського півтораповерховий будинок. Стіни дещо пообвалювані, ганок протрухлявів. За парканом біля будинку —три розкішні тополі. Це зовні. А всередині, будинку -звичайні кімнати. Та цікавить одна. Вона маленька, майже без меблів; крім двох-трьох стареньких стільців, столика, шафи та етажерки, де лежить 11 томиків книжок.

Господиня кімнати — жінка за шістдесят років,—одягнена вбогенько, але, чисто. До столу прироблено примітивний «млин», на якому старенька жінка з сумовитим поглядом час від часу «меле» пшеницю. Правда,  борошно з цього «млина» виходить м’яке,  і жінка задоволено каже:

 — На базарі моє борошно  знають і завжди розкуповують, бо знають, що я не продам поганого.

З цього й доживає свого віку старенька  жінка. Вона веде на подвір’я і показує невеличкий город, що нагадує квітник. Тут росте кілька вишень, кисло-солодкі й соковиті плоди уже достигають. Понад стіною сусіднього будинку кущі відцвілого бузку, і від них, від високих, струнких тополь лягає тінь, і маленький город здається затишним і привабливим.

 — Отут він любив сидіти й думати. Та він любив не тільки це.  Він любив життя і, коли, його одного разу побачили дуже стомленим і мокрим від поту і, жартуючи, сказали, що «нам пора - у землю», він зробив енергійний рух заперечення й відповів:

— О, ні! Я люблю життя, люблю свої тополі, люблю сонце!

А сонця в його рідному місті багато, І під його життєдайним промінням буяє й плодоносить земля. Він любив «копатись» у землі, бо знав, що тільки вона й людська праця дають людині справжнє щастя й насолоду.

Та над ним, як і над головами багатьох його кращих земляків-українців, завжди висів «домоклів меч». Одного разу він прогулювався. Наблизившись до тюрми, він зупинився і спокійно сказав дружині:

— І навіщо люди вигадали отаке? Але мабуть і мені доведеться - тут коротати свої дні.

А ввечері того ж дня до нього прийшли енкаведисти. Він зібрався в невідомий і тернистий шлях і сказав своїй дружині:

— Прощай!

Позаду лишилась рідна хата, ціле життя, а попереду?... Попереду чекала зневага, безкінечні допити, далека й страшна пів ніч, Це доля «ворогів народу». Він уже раз покуштував її ласки. Процес «СВУ» не обминув його. Він сидів на лаві «підсудних» і відчував на собі всю глибину звірячої ненависти тих, що «судили». Але він знав, що це ненависть не тільки до нього, свідомого  сина свого народу, але й до всього українського народу, який не хотів коритись ж@дам і жадав вільного й щасливого життя. Та він вірив, що проб’є час визволення і продовжував творити. Останні його роки перебування на батьківщині він уперто працював над новим віршованим романом «Атлантіда». Дні і ночі минали в творчому захваті, і  коли він дописав останній рядок, його серце сповнилось почуття—виконаного обов’язку. Це були чи не найщасливіші, дні справжнього митця. Але за цим наступили тяжкі хвилини жалю й розчарування. Всевладна й жорстока рука большевицького ідола наклала своє «вето».

 «Атлантіда» не побачила світу і доля її невідома, як невідома і доля її  творця Миколи Федоровича Чернявського —одного з кращих українських письменників. І тільки мов на сумну згадку лишилось у його дружини одинадцять томиків його оповідань і віршів та кілька фотографій.

Але український народ ніколи не забуде тих, хто боровся за його щастя. Він пам’ятає їх і шанує. Вулиця, де стоїть будинок Миколи Федоровича, названа його ім’ям. Але Це тільки маленька частина тієї пошани, що її народ віддає своїм кращим синам. Буде час, коли народ віддасть їм повну шану, а їх імена запише в золоту книгу своїй геніїв і борців.

Павло Хуторський, м. Херсон.

підготував Дементій Білий