четвер, 8 серпня 2019 р.

Невідоме німецьке повстання 1922 року у Високопіллі

Александрфельд (в настоящее время село Верховина, Мелитопольский район, Запорожская область, Украина). Полевая столовая. 1918.Северная Таврия на почтовых открытках XX века. - Киев, издательство "КВИЦ", 2010 - 340 с. ISBN 978-966-2003-50-5
Александрфельд (в настоящее время село Верховина, Мелитопольский район, Запорожская область, Украина). Полевая столовая. 1918.Северная Таврия на почтовых открытках XX века. - Киев, издательство "КВИЦ", 2010 - 340 с. ISBN 978-966-2003-50-5 Джерело

У 1922 році у Високопіллі сталося велике антирадянське повстання німців-колоністів. Таке велике, що про нього навіть згадала "Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область". Але, згадала так, що майже нічого не є зрозумілим, крім того, що ситуація у колишніх німецьких колоніях на початку двадцятих роках була неспокійною. Далі будуть лише дві цитати. Мабуть, для початку цієї історії, яка для мене є ще не зовсім відомою.


Замість вступу.
"Історія міст і сіл Херсонської області" активно створювала відретушовану історію радянського минулого. Всі "особливі" чи "тонкі моменти" ретельно замальовувалися. Так, ми не дізнаємося, що у 1914 - 1915 роках в німецьких колоніях Херсонського повіту відбулася депортація німців-колоністів. Але як це було, скільки постраждало німців - нічого не є зрозумілим. Ось цитата з цієї фундаментальної праці, яка "сховала" антинімецьку політику тодішнього російського уряду: а другий рік війни німецьку колонію Кронау було перейменовано на Високопілля. Його населення скоротилося до 602 чоловік, головним чином, внаслідок мобілізації на фронт чоловіків-українців. Колоністи дедалі більше багатіли за рахунок поставок для армії хліба, фуражу, що вивозилися через станцію Високопілля, споруджену 1916 року".

Також важко зрозуміти, що відбувалося й в роки революції та громадянської війни в німецьких колоніях.  З початку коротке речення з сучасної Енциклопедії історії України:
"Високопілля (до 1915 – колонія Кронау) ... упродовж доби революційних змагань – центр антирададянського колоністського руху. 1922 під час повстання німці напали на Високопілля, розгромивши при цьому волосний виконком та пошту".


 А ось як це подається в "Історії міст й сіл Херсонської області": 


"Дізнавшись про повалення самодержавства в лютому 1917 року,, жителі Високопілля вийшли на демонстрацію. За свідченням учасників тих подій, на початку березня мітинги відбувалися майже щодня. Та в житті селян докорінні зміни сталися лише після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. У перших числах листопада 1917 року високопільські селяни-бідняки і середняки зібралися на мітинг вітати історичну перемогу героїчного пролетаріату Петрограда. Член більшовицької партії з 1911 року О. І. Кисельов розповів про роль більшовиків у керівництві соціалістичною революцією, про ленінські декрети; син німецького селянина-середняка К. К. Шамей, звертаючись до односельців, закликав їх встановити в селі Радянську владу.

У другій половині січня 1918 року у Високопіллі обрано волосну Раду селянських депутатів. Але вже наступного місяця, коли на Україну вторглися австро-німецькі окупанти і куркулі-колоністи почали відкриту боротьбу проти Радянської влади, Рада передала свої повноваження волревкому. До його складу увійшли О. І. Кисельов, К. К. Шамей, Г. І. Шведов. Ламаючи опір класових ворогів, вол-ревком наполегливо проводив у життя декрети і закони Радянської влади. Першими відчули на собі їх силу місцеві глитаї, яким залишали трудову норму, а лишки землі розподіляли між малоземельними і безземельними селянами. Та розпочаті аграрно-революційні перетворення тоді не довелося довести до кінця.  
У березні 1918 року село захопили австро-німецькі війська. Окупанти й гетьманці, а після їх вигнання (в листопаді) — петлюрівці грабували і розоряли господарства селян. Ворогам допомагали багатії-колоністи.

На початку березня 1919 року Червона Армія визволила Високопілля. Того ж місяця обрано волосну Раду, яка взяла активну участь у землевпорядкуванні, що проводилося в Херсонському повіті. 7—8 березня 1919 року на з’їзді представників 13 волостей, де розв’язувалося питання розподілу землі між волостями для більш-менш рівномірного наділення нею селян, ухвалено, що Високопільська волость, яка мала менше ніж п’ятитисячне населення, з 35,4 тис. десятин землі передасть Архангельській волості 10,1 тис. і Костромській—3 тис. десятин. З решти 22,3 тис. десятин волосна Рада в першу чергу нарізала землю багатодітним бідняцьким родинам — по 10 десятин на двір. 
У Високопіллі брали на облік хліб у всіх куркульських господарствах і лишки його реквізувалися за твердими цінами, а сховане зерно конфісковувалося. Ці лишки йшли на допомогу бідняцьким господарствам, вдовам, сиротам, сім’ям червоноармійців, що не мали чим засівати свої ділянки, їх забезпечували насінням також за рахунок виділеного Херсонським повітвиконкомом насінницького фонду.

Радянське будівництво було перерване навалою денікінців, які 29 липня 1919 року захопили Високопілля і почали розправу над радянськими активістами, мирним населенням. Карний загін білогвардійців заарештував О. І. Кисельова, Г. І. Шведова, К. К. Шамея. 
Активних борців за Радянську владу жорстоко катували. Не допомогли ні клопотання односельців, ні сльози дружин і дітей (у Шамея було семеро малят, у Шведова — четверо). ЗО липня денікінці вивезли заарештованих за село і розстріляли. Г. І. Шведов встиг вигукнути: «Пометіться за нас, люди!» Пізніше, коли відгриміли бої громадянської війни, односельці поховали останки героїв у сільському парку. 25 травня 1926 року у Високопіллі почався судовий процес над бандитом Бюллером, на совісті якого була смерть ревкомівців. Суд виніс Бюллеру смертний вирок. Білогвардійський кат зазнав справедливого покарання.

У січні 1920 року, після вигнання з села денікінців, було створено Високопільський ревком, а в квітні проведено вибори до волвиконкому і сільської Ради.
Коли в червні того ж року почався наступ врангелівських військ і Високопілля опинилося у прифронтовій смузі, радянські органи провели мобілізацію чоловіків до Червоної Армії, організували допомогу їй продовольством, транспортом.

Після розгрому Врангеля і закінчення громадянської війни продовжувалася передача біднякам землі, конфіскованої у куркулів-колоністів. Частина найбагатших колоністів емігрувала до Канади, а ті, що лишилися, вели боротьбу проти Радянської влади. Вони вступали до банд, грабували села, вбивали комуністів, сільських активістів. 1922 року одна з таких банд напала на Високопілля, розгромила волвиконком, пошту, вбила кількох чоловік. Інші заможні колоністи намагалися обминати радянські закони, відмовлялися укладати з найманими робітниками трудові угоди, примушували їх працювати на себе по 10—12 годин на добу, платили менше встановленого мінімуму. 
Протягом 1922—1923 рр. у Високопіллі і прилеглих до нього селах, що тепер входять до складу Високопільської селищної Ради, стався 31 конфлікт між куркулями і робітниками з питань зарплати і надання відпусток. Органи Радянської влади обмежували куркулів і захищали управа сільськогосподарських робітників, але це було нелегко, бо в 1924/1925 господарському році у волості налічувалося понад 8,7 тис. наймитів, з яких близько 5,4 тис. — безробітних. Користуючись цим, куркульські господарства продовжували нехтувати радянськими законами щодо найму батраків.

Становище бідняцьких господарств, розорених іноземними окупантами, петлюрівцями, білогвардійцями, залишалося дуже тяжким. На своїх землях бідняки збирали низькі врожаї — в середньому по 35 пудів зернових з га, тоді як куркулі — понад 55 пудів. Рада, комнезам роз’яснювали трудящим селянам переваги колективного ведення господарства, залучали їх до всіх видів кооперації. Протягом 1922—1923 рр. у Високопіллі створено кредитне сільськогосподарське товариство, виробничо-кооперативну артіль «Зерно», сільське споживче товариство. КНС відкрив зерноочисний пункт, заснував машинно-тракторне товариство, в якому було 4 трактори, 6 парових молотарок, 12 нафтодвигунів, плуги, косарки, жатки.

Поступово відроджувалося господарство села: збільшувався обсяг перевезень через залізничну станцію; працювали великий млин, чимало ремісничих майстерень, крамниць. В роки непу збудовано елеватор і маслозавод. На початку 20-х років у Високопіллі відкрито лікарню, де хворих обслуговували лікар і 5 чоловік середнього медичного персоналу. Діти навчалися у початковій і семирічній школах, дорослі відвідували гуртки лікнепу. В селі були бібліотека, хата-читальня.

Після того як у 1926 році Високопілля стало районним центром Херсонського округу, новостворені райком партії і райвиконком посилили політичну роботу серед трудящих, виховували у них почуття відповідальності за долю соціалістичної Батьківщини, дружби з усіма народами країни Рад. Добре пам’ятаючи, що тільки допомога держави, російських братів врятувала їх від голодної смерті в тяжкі 1921—1922 рр., високопільці близько до серця взяли бідування жителів Ленінакана, що в грудні 1926 року потерпіли від землетрусу. їм було зібрано і надіслано продовольство, білизну.

Як бачимо, є кілька ключових прізвищ, дат та назв установ. Пам'ятаючи розповіді причетних до створення "Історії міст та сіл" можна частину фактів викреслити. Там, де "петлюрівці" "грабували", "тяжко жилося". Все це розчин для скріплення концепції міфу. 
Але факт залишається таким: існував революційний комітет, до якого входили як свої німці, так й росіяни. Їх розстріляли денікінці. Після встановлення Радянської влади частина колоністів намагалася емігрувати. В розпал голоду 1922 року селяни захопили Високопілля. Що передувало тим подіям? Це стає зрозумілим коли починаєш читати цитати з інших документів. Наприклад, ці:


" На юге Украины немецкие колонисты вели высокоразвитое товарное сельхозпроизводство.
Существовало высокое количество зажиточных крестьян, которые имели в собственности свыше 10 гектаров земли и свыше 4-6 коней и вели высокопродуктивное товарное хозяйство, на начало 1917 года - около 22% от общего количества крестьянских хозяйств, и также развитое местное промышленное производство на юге Украины были значительным.
В течение сентября - октября 1917 г. почти все крупные экономии, включая владения колонистов, были захвачены.
Часть их была разграблена и сожжена, а часть, например, экономии Классена и Нейфельда, превращена в сельскохозяйственные анархические коммуны.

После свержения Временного правительства и провозглашения советской власти в России с ноября 1917 г. по февраль 1918 г. в Украине шла борьба советских войск с вооружёнными силами Центральной Рады. В этот период процесс экспроприации в немецких колониях Украины принял массовый характер.

Особенно серьёзный ущерб был нанесён населению ряда крупных колоний, располагавшихся вблизи железнодорожных магистралей. В частности, направленный с Черноморского флота для борьбы с контрреволюцией в Таврию отряд матросов в период с 16 по 19 февраля 1918 г. произвёл в колонии Гальбштадт арест и расстрел крупных предпринимателей и колонистской интеллигенции. На колонию была наложена крупная денежная контрибуция. Процесс ограбления колоний и хуторов в Украине продолжался вплоть до заключения Брестского мира и оккупации её германскими и австро-венгерскими войсками.

Аналогичные грабежи немецких колоний происходили практически во всех других регионах России: в Поволжье, Сибири, Северном Кавказе и т. д.

(с) http://www.rusdeutsch.ru/
    

Приход оккупационных войск большинством немецкого населения Украины был воспринят как избавление от тягот и лишений времён революционной анархии. 21 марта 1918 германское командование издало приказ о возврате захваченных украинскими крестьянами колонистских земель и имущества.
Вместе с другими крупными землевладельцами немецкие колонисты, особенно из числа пострадавших от экспроприаций, приняли активное участие в акциях по ликвидации революционного движения в украинских сёлах, которые проводились там оккупационными войсками и гетманскими вооружёнными формированиями. Такая акция, например, имела место в отношении двух центров повстанческого движения в Александровском уезде Екатеринославской губернии: сел Большая Михайловка (Дибровка) и Гуляй-Поле. В ходе её проведения были расстреляны десятки крестьян, а село Большая Михайловка - сожжено.

С лета 1918 г. немецким населением были предприняты шаги по созданию собственной вооружённой самообороны. Почти в каждой колонии были сформированы отряды, состоявшие из местных жителей. Значительная помощь им была оказана командованием германских и австрийских войск. В колонии, в частности, было направлено большое количество винтовок, несколько десятков пулемётов, а также боеприпасы и некоторое другое снаряжение. В ряде местностей, особенно в меннонитских поселениях, германские и австрийские военнослужащие организовывали обучение молодых колонистов военному делу. В большинстве же колоний вопросами создания и подготовки отрядов самообороны занимались колонисты-фронтовики, имевшие значительный боевой опыт первой мировой войны.

Процесс создания колонистских отрядов ускорился с начала ноября 1918, когда стали явственно проявляться признаки революционного разложения в оккупационных войсках Германии и Австро-Венгрии. Было ясно, что в скором времени они покинут Украину, а колонисты останутся один на один с революционно настроенными массами украинского крестьянства. В этот период большое внимание было уделено вопросам координации действий отрядов самообороны в районах компактного проживания колонистов, поскольку прежний печальный опыт показал, что в одиночку отряд отдельной колонии не в состоянии противостоять таким многочисленным и хорошо подготовленным в военном отношении силам.

Наиболее успешно идея совместной защиты была реализована в районе р. Молочной. Здесь для совместной борьбы против Махно объединились немцы-колонисты Пришибской и меннониты Гальбштадтской и Гнаденфельдской волостей. Отряды самообороны этих волостей были сведены в три роты, общее командование которыми осуществлял штаб, находившийся в колонии Пришиб.

Каждой из рот был выделен участок обороны, созданной на северных границах волостей. Общая протяжённость линии обороны составляла около 50 км. Была сформирована также специальная кавалерийская группа численностью до 600 человек. Основными её задачами было ведение разведки и отражение неожиданных нападений махновцев. Начиная с декабря 1918 самооборона на Молочной при поддержке немногочисленных белых отрядов, вскоре появившихся в этом районе, успешно сдерживала наступление махновцев.

Однако, когда в начале февраля 1919 между Н. Махно и советским руководством было заключено соглашение о совместной борьбе с контрреволюцией, положение колонистов стало резко ухудшаться.

Махновские отряды вошли в состав советской Заднепровской дивизии под командованием П. Дыбенко.
9 марта 1919 г. эта хорошо вооружённая артиллерией дивизия прорвала фронт обороны колонистов. Спасаясь бегством от наступавших советских войск, немецкие и меннонитские населённые пункты покинуло большое число мирных жителей. Основная их масса направилась в Крым. Брошенные дома и имущество грабили шедшие следом махновцы и крестьяне соседних украинских сёл. Оставшееся же в колониях население подверглось жестоким репрессиям.

Только в одной Гальбштадтской волости было убито около 100 человек. Вступившие в Крым войска П. Дыбенко на подступах к Симферополю неожиданно натолкнулись на оборону егерского батальона крымских немцев-колонистов. Этот батальон был сформирован в конце 1918 г. обер-лейтенантом германской армии фон Хомайером. Батальон оказался единственной воинской частью в Крыму, которая сохранила боеспособность во время вторжения туда отрядов П. Дыбенко.
Находившиеся в стадии формирования части и подразделения белой Крымско-Азовской армии в панике оставили большую часть территории Крыма и заняли оборону лишь на Акманайских позициях на Керченском полуострове. Французские экспедиционные войска, сосредоточенные в Севастополе, поспешно погрузились на корабли и вышли в море. Поэтому, учитывая сложившееся неравенство сил, командование егерского батальона вступило в переговоры с П. Дыбенко.

В начале мая 1919 г. между ними было заключено мирное соглашение и колонисты, получив гарантии личной безопасности, сложили оружие и разошлись по домам. Возвратились в свои разорённые хозяйства и молочанские беженцы.

Летом 1919 г. на Юг Украины вступили войска Добровольческой армии генерала А. Деникина. В некоторых местностях региона немецкие колонисты оказали им большую помощь в борьбе с Красной Армией. Так, в результате колонистского восстания в Херсонской губернии в конце июля – начала августа 1919 г. был существенно дезорганизован тыл оборонявшей этот район советской военной группировки. Это значительно ослабило её сопротивление наступавшим белым войскам и вынудило оставить занимаемые территории.

После прихода на Юг Украины деникинцев большое число немецких колонистов добровольно вступило в белую армию. Из числа таких добровольцев в Гальбштадте был сформирован особый немецкий батальон, который участвовал в боях против Красной Армии на Киевском направлении.

В 1-м Симферопольском офицерском полку одна из рот полностью состояла из немцев-добровольцев. В Одессе генералом Шеллем, уроженцем немецкой колонии Люстдорф, был создан особый немецкий штаб, который занимался вопросами организации обороны Одесского уезда силами местных колонистских отрядов самообороны.

Несмотря на столь активную поддержку немцами-колонистами белого движения, определённая шовинистически настроенная часть его участников отнюдь не питала симпатий к колонистам. Реквизиции продовольствия и конфискация лошадей, принудительная гужевая повинность в колониях были нередко более значительными по масштабам, чем в близлежащих украинских сёлах.

Осенью 1919 армия генерала А. И. Деникина, потерпев поражение в боях с Красной Армией, вынуждена была отступить на юг.
Через районы, где располагались немецкие поселения, в очередной раз со всеми вытекающими разрушительными последствиями прошёл поток отступающих и наступающих войск. Особенно пострадали в этот период меннонитские колонии Хортицкой и Николайфельдской волостей, расположенные близ г. Александровска (совр. Запорожье).

Махновские отряды, вновь вступившие в союз с советской властью, нанесли огромный урон населению и экономике этих поселений. Так, в октябре 1919 г. здесь была полностью уничтожена колония Дубовка (Айхенфельд). В ходе этого погрома было убито 84 колониста, в том числе женщины, дети, старики.

Массовые грабежи и убийства происходили и в других населённых 544пунктах указанных волостей. Всего здесь от рук махновцев в октябре 1919 г. погибло 228 чел. Аналогичные операции были предприняты махновцами 29-30 ноября и 1 декабря 1919 г. в меннонитской Кочубеевской (Орловской) и немецкой Высокопольской (Кронаусской) волостях Херсонской губернии. Колония Мюнстерберг была сожжена дотла, а 98 её жителей, включая женщин, стариков и детей, зверски убиты.

Всего жертвами махновцев в этом районе стали 223 человека.
Особый немецкий батальон вместе с частью разбитых деникинских войск отступил в Крым, где вошёл в состав военной группировки ген. Я. Слащёва, успешно отражавшей попытки Красной Армии ворваться на территорию полуострова. Это позволило командованию белых беспрепятственно переправить в Крым остатки своих войск с Кавказского побережья. Вскоре из этих частей была создана новая армия, которую возглавил генерал П. Н. Врангель. В мае 1920 она начала своё наступление из Крыма в Таврию. В рядах врангелевской армии сражался и добровольческий полк немецких колонистов.

Для поддержки наступления Врангеля и отвлечения сил Красной Армии подпольная антисоветская организация, в число создателей которой входили колонисты А. Шок, К. Келлер и др., подготовила план вооружённого восстания в районе Одессы. Несмотря на арест Одесской ЧК части руководителей подпольной организации, это восстание всё же началось 18 июня 1920 г., когда в вооружённую борьбу против советской власти вступили жители немецких колоний Фестеровка и Еремеевка. К ним вскоре присоединились болгарские сёла Каторжино и Петроверовка. Но большинство немецкого населения Одесского района, уже не верившее в возможность победы над Красной Армией, не поддержало восставших. Поэтому к середине июля 1920 г. это вооружённое выступление было окончательно подавлено.

В ноябре 1920 г. врангелевская армия также потерпела поражение и, отступив в Крым, эвакуировалась морем в Турцию. С ней ушла в эмиграцию и часть солдат немецкого колонистского полка, многие из которых затем перебрались в Канаду и США. Оставшиеся в Украине некоторые непримиримые противники советской власти пытались продолжать вооружённую борьбу. Подпольная организация А. Шока действовала до 20 августа 1921 г., когда в результате проведённой чекистами операции были арестованы 67 активных её участников. Самому А. Шоку, его ближайшему соратнику Г. Келлеру и некоторым другим удалось скрыться и перебраться в занятую Румынией Бессарабию.

    

 

Немає коментарів:

Дописати коментар