 |
| Трагедія Голокосту в Херсоні. Інфографіка. Створено за допомоги ШІ |
Джерело: Капарулін Юрій. «Хроніка Херсонського гетто (1941 р.)» // *Місто: історія, культура, суспільство*. 2020. № 9 (2). С. 88–104. DOI: 10.15407/mics2020.09.088.
Стаття присвячена історії створення, короткого існування та ліквідації єврейського гетто в Херсоні восени 1941 року. Для її підготовки автор використав документи нацистських окупаційних органів, матеріали радянських слідчих органів, післявоєнні публікації, а також усні свідчення, що зберігаються, зокрема, в архівах USC Shoah Foundation, Yahad-In Unum та Яд Вашем.
Юрій Капарулін — кандидат історичних наук, доцент Херсонського державного університету, керівник Центру студій геноцидів імені Рафаеля Лемкіна ХДУ.
 |
| Херсон. Хоральна синагога. 1914 рік. Копія поштової картки. Видавництво А.С.Суворіна і Ко. Джерело mycity.kherson.ua |
Передісторія: Єврейський Херсон до нацистської окупації
Перші євреї оселилися у Херсоні невдовзі після заснування міста 1778 року. Херсон належав до території так званої смуги осілості Російської імперії, у межах якої євреям дозволялося постійно проживати.
У середині 1850-х років у Херсоні мешкало:
* 8836 євреїв;
* 8614 українців;
* 3567 росіян.
Це були три найбільші етнічні групи міста.
За переписом 1897 року населення Херсона становило близько 59 тисяч осіб. Із них 17 555 були євреями — майже третина всіх мешканців міста. Значна частина єврейського населення займалася торгівлею та швацькою справою.
Серед заможних і впливових представників громади був купець першої гільдії, голова Херсонського біржового комітету Мойсей Рабинович. Від 1859 року на території колишніх адміралтейських доків діяв паровий лісопильний завод братів Емануїла і Бера Вайнштейнів. На базі виробництва Ісаака Гуревича було створено найбільший в Україні завод сільськогосподарських машин.
Єврейське населення було глибоко інтегроване в економічне, соціальне та культурне життя Херсона. Водночас громада неодноразово ставала жертвою антисемітського насильства.
8–19 жовтня 1905 року в Херсоні відбувся єврейський погром. Місцева поліція не перешкоджала нападникам. Наслідками стали масові побиття, пограбування та загибель людей.
Нова хвиля насильства припала на період Української революції 1917–1921 років. Після повалення царизму євреї сподівалися на скасування дискримінаційних обмежень і захист від антисемітської пропаганди. Українські уряди на чолі із Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком і Михайлом Грушевським законодавчо скасували обмеження і намагалися протистояти розпалюванню національної ненависті. Проте через відсутність повного контролю над територією їм не вдалося зупинити погроми, пік яких припав на 1919 рік.
У 1922 році в Херсоні діяли 23 синагоги. Протягом наступних років більшість із них закрила радянська влада. Частину будівель зруйнували або перебудували. Синагога «Хабад», споруджена 1895 року, відновила діяльність у 1990 році. У приміщенні колишньої Старо-Миколаївської синагоги від 1960 року працював Херсонський планетарій.
У 1920-х роках політика коренізації сприяла розвиткові радянської культури мовою їдиш. Євреї отримали можливості для соціального просування, обіймали посади у промисловості, державному й місцевому управлінні, більшовицькій партії, армії та органах державної безпеки.
Водночас євреїв, які продовжували займатися дрібною торгівлею і ремеслами, більшовицька влада розглядала як представників «дрібної буржуазії». Частину з них зарахували до «лишенців» — людей, позбавлених виборчих та інших громадянських прав.
Одним із радянських проєктів була аграризація єврейського населення. На території майбутньої Херсонської області створили перший у СРСР єврейський національний район із центром у Калініндорфі. Наприкінці 1930-х років політика щодо національних автономій змінилася: автономні структури ліквідували, а їхні діячі, як і представники інших національних груп, стали жертвами Великого терору.
Після укладення пакту Молотова—Ріббентропа радянська влада фактично замовчувала антисемітську політику нацистської Німеччини. Після початку німецько-радянської війни спеціальної евакуації єврейського населення організовано не було.
 |
| Херсон. Серпень 1941 рік. Фото. Джерело група Fb "Старий Херсон" |
Захоплення Херсона
19 серпня 1941 року Херсон захопили частини Вермахту. У місті почали формувати окупаційну адміністрацію. Комісаром міста став Густав Маттерн.
За переписом 1939 року у Херсоні проживало 96 987 осіб, серед них — 16 145 євреїв. До війни їхня кількість могла збільшитися за рахунок біженців із західних територій СРСР, але точних статистичних даних про це немає.
Частина єврейського населення встигла евакуюватися. В окупованому місті залишилися кілька тисяч євреїв. Переважно це були літні люди, бідні родини, жінки з дітьми, люди, непридатні до військової служби, та сім’ї, чоловіки з яких перебували на фронті.
Частина мешканців усвідомлювала небезпеку. Інші сподівалися, що німецька влада не здійснюватиме масових репресій. Олексій Платонов згадував, що деякі херсонські євреї вважали німців «культурною європейською нацією» і сподівалися, що добрих спеціалістів не чіпатимуть. Подібні настрої пам’ятала Раїса Кучеренко. За її словами, один літній самотній єврей переконував сусідів, що німці — культурна нація і не переслідуватимуть євреїв. Пізніше він також потрапив до гетто.
Прибуття зондеркоманди
20 серпня, наступного дня після захоплення Херсона, до міста прибула зондеркоманда 11а айнзацгрупи D поліції безпеки та СД. Це був спеціальний каральний підрозділ, призначений для масових убивств цивільного населення на окупованих територіях.
Першою прибула група із 13 осіб під командуванням гауптштурмфюрера Ебергарда Хейзе.
Нацистські документи свідчать, що постійного існування херсонського гетто від початку не планували. Концентрація людей на кількох вулицях мала полегшити їхній контроль, використання як робочої сили, а згодом — знищення.
Реєстрація, розпізнавальні знаки та юденрат
23 серпня євреям наказали зареєструватися і носити спеціальні знаки. Реєстрацію доручили створеній нацистами раді старійшин — єврейському комітету, або юденрату.
Головою комітету став відомий херсонський лікар-терапевт Олександр Баумгольц. До його складу також увійшли лікар-окуліст Мойсей Хасін і адвокат Лев Фінкельштейн. Використання знаних у місті людей було свідомим кроком окупантів. Їхній авторитет мав переконати єврейське населення виконувати розпорядження.
Єврейський комітет містився на вулиці 9 Січня. Він проводив реєстрацію, вів списки, збирав майно на вимогу окупаційної влади та формував робочі команди.
Борис Борисенко згадував, що його батько зареєструвався і працював у комітеті. Він, як і всі інші євреї, носив шестикутні зірки на грудях і спині.
Коли німецькому офіцерові знадобився килим, комітет почав шукати його серед єврейських родин. Килим забрали і в родини Борисенків. Мати сама віднесла його до комітету. В іншому випадку німець побачив на руці батька Бориса годинник марки «Кіровський» і просто зняв його.
Працівники юденрату не мали реальних привілеїв або захисту. Імовірно, вони намагалися виконувати вимоги окупаційної влади, сподіваючись урятувати громаду або хоча б відтермінувати репресії.
З 25 серпня всі євреї мали носити шестикутну зірку, виготовлену з тканини, на лівому боці грудей і на спині. Виготовити й пришити знаки люди мусили самостійно. За невиконання наказу погрожували розстрілом.
Едуард Вайнштейн розповідав про свого дідуся-єврея, який жив із другою дружиною-українкою. Прочитавши наказ, дідусь попросив дружину пришити йому зірку. Сусіди почали вимагати, щоб знак пришили й онукові. Дружина дідуся відповіла, що хлопчик — її дитина і до єврейства стосунку не має.
Згодом до будинку прийшли двоє німецьких поліцейських. Разом із ними був колишній дідусів підмайстер Федько, одягнений у стару німецьку форму з білою пов’язкою. Саме Федько вказав на дідуся як на єврея. Коли той запитав, навіщо він це робить, Федько відповів антисемітською лайкою. Дідуся забрали, і пізніше він опинився у гетто.
Микола Дорожинський згадував свого товариша Володимира Могилевського. Спочатку той носив жовту зірку. Коли його мати дізналася, що євреїв забирають до гетто, вона зірвала знак, знищила документи, і родина почала видавати себе за неєвреїв.
Упродовж 24–27 серпня євреї повинні були зареєструватися в юденраті та здати гроші й цінності. Невиконання розпоряджень єврейської ради також каралося смертю.
Створення гетто
Після реєстрації євреям оголосили, що вони можуть проживати лише в окремому районі поблизу перехрестя вулиць Робочої та Фрунзе — у кварталах Форштадських вулиць. Автор статті співвідносить цю територію із сучасними вулицями Форштадською, Гірського, Мозолевського та Маяковського.
7 вересня 1941 року тут було створено гетто.
У документах і свідченнях називаються також Панкратівська, 4-та Форштадська, Потьомкінська, Канатна та інші вулиці. Неєврейських мешканців із відведених кварталів попередньо виселили.
Гетто було оточене колючим дротом і дерев’яними парканами. Його охороняли гестапівці, місцеві поліцаї, а також охоронці, виділені із числа мешканців самого гетто. Вхід і вихід заборонялися під загрозою розстрілу.
Над входом висів великий плакат німецькою мовою: «Євреї — наше нещастя».
За сукупністю ознак Юрій Капарулін визначає херсонське гетто як гетто закритого типу.
Євреям наказали з’явитися на 1-шу, 2-гу та 3-тю Форштадські вулиці. Першого дня майже ніхто не прийшов: люди намагалися з’ясувати, навіщо їх переселяють. Їм пояснювали, що це тимчасовий захід перед подальшим переселенням.
Григорій Істкович, уродженець Новомиколаївки, утік із табору військовополонених Шталаг 305 у Кривому Розі й дістався до сестри Цилі в Херсоні. Вона попередила його, що євреїв уже забирають до гетто, і наказала негайно тікати.
Циля дала братові масло, шматок сала і хліб. У неї самої залишалася маленька дитина. Після війни Григорій довідався, що нацисти вбили його матір і трьох сестер разом із дітьми.
Антон Наркевич, завідувач господарської частини 2-ї лікарні, свідчив, що всіх євреїв заселили у спеціально визначені квартали. Неєврейське населення звідти виселили, територію огородили, а всередині запровадили підконтрольне окупантам самоврядування.
Перші масові страти
Наприкінці серпня нацисти провели кілька показових страт, використовуючи євреїв як заручників для залякування всього населення.
29 серпня комендант Херсона оголосив, що у відповідь на пошкодження двох ліній зв’язку, корегування радянського артилерійського вогню, передавання радіоповідомлень і відомостей про важливі об’єкти розстріляно 100 євреїв та 10 більшовицьких керівників. За кожний наступний акт саботажу окупанти погрожували страчувати 100 осіб, серед них 50 жінок.
За звітом зондеркоманди 11а, від 22 серпня до 10 вересня за звинуваченнями в саботажі й передаванні інформації було страчено 400 єврейських чоловіків і 10 жінок. Також убили 11 політичних діячів, серед яких названо начальника ГПУ Камінського, начальника тюрми, комісара і трьох партизанів.
Ще 17 євреїв розстріляли за те, що вони не носили встановлених знаків. Одного із затриманих керівників партизанів публічно повісили.
Перші страти відбувалися неподалік міської тюрми. У післявоєнні роки під час спорудження житлового будинку там знайшли масове поховання. На цьому місці, крім євреїв, розстрілювали ромів, комуністів та інших жертв окупаційного режиму.
Існують свідчення і про інші місця вбивств, які на час написання статті залишалися недостатньо дослідженими.
У збірці учнівських творів «Що я пережив у період окупації», написаних восени 1944 року, учениця шостого класу школи № 5 Л. Мельникова згадувала про знищення євреїв у Молочній балці. За її словами, євреїв спочатку переселили у визначене місце, змушували носити шестикутні зірки й щодня виганяли на важку працю, а потім відвели до Молочної балки і розстріляли. Вона також писала, що маленьких дітей забирали літні люди, намагаючись урятувати їх.
Це свідчення важливе, але його слід сприймати саме як дитячий спогад, записаний через кілька років після подій, а не як вичерпний документальний опис операції.
Життя у гетто
Керівником херсонського гетто від моменту створення до ліквідації був шарфюрер СС Лео фон дер Рекке із зондеркоманди 11а.
Євреям обіцяли, що вони житимуть окремо, зможуть відкривати магазини і займатися господарською діяльністю, якщо не контактуватимуть з іншим населенням. Ці обіцянки мали приховати справжні наміри окупантів.
Спочатку єврейським жінкам і дітям дозволяли залишатися з чоловіками-українцями або росіянами. Натомість чоловіків-євреїв розлучали з дружинами-неєврейками й відправляли до гетто.
Микола Дорожинський згадував, що на початку до району Форштадських вулиць ще можна було зайти. Він приходив туди, шукав своїх друзів та однокласників, приносив їжу і намагався морально їх підтримати.
Борису Борисенку тоді було 14 років. Його батька, батькову сестру, її чоловіка та їхню доньку відправили до гетто.
Люди переносили речі на тачках або несли їх у мішках. Усе майно забрати було неможливо. Батько Бориса взяв змінну білизну, штани, піджак, плащ, мило, рушник, бритву і трохи харчів.
У кімнатах розміщували до десяти осіб. Люди спали на підлозі. Не вистачало води, їжі, елементарних побутових речей і навіть дитячих горщиків. Магазинів усередині гетто не було.
Зранку приїздив німець і будив усіх гуркотом мотоцикла. Потім мешканців розподіляли на роботи. За списками єврейський комітет надавав робітничі загони. Зокрема, людей використовували для розчищення залізничних колій у порту від розбитих вагонів.
Спочатку робочі команди налічували близько 120 осіб, потім їхня щоденна чисельність зросла приблизно до тисячі.
Жінок і дітей змушували працювати на мінних полях. Людей виснажували важкою, принизливою, а іноді й навмисно безглуздою роботою.
І. Сметачкіна бачила біля міської управи групу з 15–20 євреїв під охороною. Їх змушували носити відра з нечистотами по двору і виливати їх у тому самому місці, де щойно набирали.
Літніх людей примушували переносити дивани, комоди та інші важкі предмети вгору і вниз сходами багатоповерхових будинків. У провулку Спартака Сметачкіна бачила, як троє німецьких офіцерів зупинили автомобіль і наказали євреям тягнути машину вгору.
Начальником охорони гетто був офіцер Вермахту Рікерт. Свідки характеризували його як жорстокого антисеміта. Він ходив територією з гумовим кийком і бив людей.
Є. Титов та І. Дорошенко згадували, як Рікерт майже до смерті побив інженера-єврея за те, що той не встиг завершити замовлений антисемітський малюнок. Іншим разом він жорстоко побив єврейську жінку, яка вийшла за межі гетто.
Допоміжна поліція
Окупаційна влада широко використовувала місцеву допоміжну поліцію.
Григорій Кравченко згадував поліцая на прізвище Міщук, із сином якого він навчався в одному класі. Міщук носив білу пов’язку. За словами Кравченка, серед поліцаїв були не лише херсонці: частина прибула до міста разом із німецькими військами.
У гетто поліцаї грабували людей, знущалися з них і намагалися вислужитися перед німецьким керівництвом. Під час етапування до місця вбивства саме вони не давали приреченим утекти.
Григорій Кравченко заперечував пізніші міркування про те, чому євреї «не тікали». Він наголошував: жінка з трьома дітьми практично не мала куди тікати, особливо коли по місту були розклеєні попередження про покарання за переховування євреїв. Люди йшли через безвихідь.
Юрій Капарулін підкреслює, що організатором геттоїзації та масового вбивства була німецька окупаційна влада. Водночас частина місцевих жителів свідомо допомагала їй.
Автор вважає, що участь частини українців у поліції не завжди пояснювалася переконаним антисемітизмом. Для деяких це був спосіб отримати владу, матеріальну вигоду або підвищити соціальний статус. Проте така мотивація не знімає відповідальності за свідомий колабораціонізм і участь у злочинах.
 |
| Маршрут останньої єврейської ходи від гетто до тюрми. Реконструкція. Створено за допомоги ШІ |
Ліквідація гетто
24–25 вересня 1941 року херсонське гетто ліквідували.
Людям повідомили, що їх нібито переселятимуть до Палестини. Їм наказали взяти речі, після чого перевели до міської тюрми на вулиці Перекопській.
За спогадами Бориса Борисенка, ув’язнених тримали в тюрмі три-чотири доби без їжі та води. Його сестра Люся підходила до тюремного паркану, залазила на нього і перекидала їжу батькові до камери.
Клавдія Діденко пам’ятала, як два квартали Форштадських вулиць були обнесені колючим дротом. Стояла сильна спека, але людям не давали води.
Під час ліквідації гетто мешканцям наказали взяти пожитки. Колони провели через площу Свободи. На місці, де згодом установили пам’ятник Леніну, тоді була порожня площа. Людей повели у напрямку фортечних валів — території майбутнього парку Комсомолу.
Клавдія Діденко згадувала дві великі ями біля валів. Побачивши їх, люди почали викидати вузлики з речами, які підбирали шуцмани. Одні батьки притискали дітей до себе, інші намагалися виштовхнути дітей із колони, даючи їм шанс урятуватися.
Так із колони вийшли дві дівчинки Мясницькі. Їх забрала і врятувала місцева мешканка Олена Дзюбенко. Сучасники оцінювали її вчинок як безкорисливий прояв милосердя.
 |
| Остання хода... Реконструкція за допомоги ШІ |
Останній шлях Олександра Баумгольца
Херсонський лікар Павло Бєлов бачив колону під час переведення з гетто до тюрми.
Попереду йшов рабин і співав молитви. Голови багатьох людей були посипані попелом, через що їхні обличчя здавалися сірими. Люди плакали й кричали. Усі несли речі: очевидно, організатори злочину розраховували, що приречені візьмуть із собою найцінніше.
Олександр Баумгольц зумів передати записку лікарю Кузьменку з проханням урятувати його.
Херсонські лікарі вирішили звернутися до міської управи. Кузьменко просив німецьке керівництво звільнити Баумгольца як одного з найкращих лікарів міста. Клопотання не дало результату. Олександра Баумгольца розстріляли.
Лікар Коган і невідома медсестра
Херсонські медики намагалися врятувати від розстрілу відомого хірурга Когана та літню медсестру-єврейку, прізвище якої Павло Бєлов не запам’ятав.
Їх поклали до 2-ї радянської лікарні під виглядом хворих. Медсестра справді була тяжко хвора.
Коган переховувався в лікарні близько двох тижнів. Дізнавшись про розстріл євреїв, він наклав на себе руки, перерізавши вени.
Медсестра залишалася в лікарні близько трьох місяців. Лікарі сподівалися, що окупаційна влада про неї забула. Проте зрештою жінку забрали до гестапо, після чого вона зникла. Розуміючи, що її ведуть на смерть, вона чинила опір, і її вивели силоміць.
 |
| Порятунок Раїси Кучеренко. Реконструкція за допомоги ШІ |
Порятунок Раїси Кучеренко
Раїсі Кучеренко було 11 років. Разом із батьками вона потрапила до гетто.
За її спогадами, сім’я перебувала там близько тижня. Потім прийшли німці й поліцаї та наказали всім виходити. Колону повели до міської тюрми на Перекопській.
Після ночі у тюремному дворі людей вивели і повели у напрямку району, який місцеві називали «Воєнка», — вниз від Перекопської до Дніпра, де зберігалися рови і вали.
За колоною стежили поліцаї. Обабіч дороги стояли місцеві жителі.
Коли колона проходила повз них, мати сказала Раїсі бігти і пообіцяла, що прийде за нею. Потім виштовхнула дівчинку з колони. Раїса побігла, але не повернулася до власної квартири, розуміючи, що там її шукатимуть.
Вона дійшла до провулка Д. Любарської біля вулиці Леніна, де мешкала її сім’я. Вулиця була порожньою. З вікна її побачив сусід, якого вона називала дядьком Васею. Його прізвище було Зікєєв.
Зікєєв допоміг дівчинці залізти через вікно до квартири. Він мав п’ятьох власних дітей і розумів, що наражає всю сім’ю на смертельну небезпеку. Тому звернувся до іншої сусідки — Надії, подруги Раїсиної матері, яка жила сама.
Надія попросила залишити дівчинку до вечора, після чого забрала її до себе. Коли хтось приходив, Раїса ховалася за гардеробом.
Пізніше інші мешканці двору дізналися про дівчинку, але ніхто її не видав.
 |
| Зеленівка. Місце страти єврейського населення. Фото. Зберігається в Державному архіві Херсонської області |
Масове вбивство біля Зеленівки
Після перебування у тюрмі євреїв пішки перевели на майданчик на околиці міста. Звідти групами перевозили вантажівками до протитанкового рову неподалік Зеленівки, де розстрілювали.
Радянська судово-медична експертиза 1944 року виявила в масових похованнях рештки приблизно восьми тисяч осіб. Але це були не лише мешканці гетто. Серед убитих були радянські військовополонені, комуністи й інші жертви окупаційного режиму.
Євреїв-військовополонених окремо виявляли серед червоноармійців у херсонських таборах і також убивали.
Поліція та німецькі каральні органи продовжували розшукувати євреїв, які уникнули гетто або втекли, використовуючи доноси місцевих жителів.
У звіті айнзацгрупи D від 26 вересня повідомлялося, що в Миколаєві та Херсоні «вирішується єврейське питання» і в кожному з двох міст схоплено приблизно по п’ять тисяч євреїв.
У звіті миколаївської фельдкомендатури від 5 жовтня зазначено, що на момент приходу окупантів у Миколаєві перебувало близько шести тисяч євреїв, а в трохи меншому Херсоні — «відповідна кількість». Імовірно, йшлося приблизно про п’ять тисяч людей.
2 жовтня 1941 року командування айнзацгрупи D доповіло, що Херсон і Миколаїв «звільнені від євреїв». Протягом 16–30 вересня в обох містах було вбито 22 467 євреїв і комуністів. Загальна кількість убитих групою від кінця літа до початку осені становила 35 782 особи.
Юрій Капарулін робить висновок, що під час великої каральної акції в Херсоні було знищено щонайменше п’ять тисяч євреїв. Водночас встановити точну кількість жертв лише на підставі наявних документів неможливо.
Цифра у вісім тисяч, встановлена радянською експертизою, могла включати не тільки євреїв гетто, а й військовополонених, партизанів, комуністів, ромів та інших убитих. Автор не виключає і можливого завищення радянською владою загальної кількості жертв під час підготовки матеріалів для міжнародних судів.
Свідчення Роберта Барта
Колишній гауптшарфюрер СС Роберт Барт із зондеркоманди 10b перебував у зовнішньому оточенні місця вбивства біля Зеленівки.
Після війни він свідчив, що за наказом штурмбанфюрера Цаппа у Херсоні було розстріляно близько п’яти тисяч євреїв.
Барт перебував за 300–400 метрів від місця страти. Самого розстрілу він не бачив, але спостерігав вантажівки з людьми, чув постріли і крики. Назад ті самі машини поверталися вже без людей, завантажені їхнім одягом.
Речі вбитих розподіляли системно. Найцінніше отримувало командування, менш цінний одяг і предмети передавали або продавали допоміжній поліції та місцевим мешканцям. На думку автора, це ставало одним зі способів матеріально втягнути ширше коло людей у наслідки злочину та сприяти його суспільній «легітимізації».
Свідчення Антона Мястковського
Мешканець Зеленівки Антон Мястковський стверджував, що став очевидцем масового вбивства.
Восени 1941 року він охороняв сад біля протитанкового рову. Вранці побачив великий загін озброєних німців, які оточили частину саду і рів. Близько дев’ятої години прибули сім закритих автомобілів із жінками, дітьми та літніми людьми.
За його словами, людей роздягали, підводили до рову, ставили на коліна і розстрілювали з автоматів. Машини під’їжджали протягом усього дня; наступного дня вбивства продовжилися.
Мястковський також розповідав, що німець нібито вбивав дітей, підносячи до їхніх облич пляшку з невідомою речовиною.
Юрій Капарулін ставиться до цієї частини свідчення критично. Використання такого способу вбивства дітей не підтверджене іншими надійними відомостями про масові нацистські страти. Крім того, сам Мястковський повідомляв, що перебував на відстані двох-трьох кілометрів, звідки навряд чи міг докладно роздивитися окремі дії катів.
Отже, загальне повідомлення про масовий розстріл узгоджується з іншими джерелами, але окремі деталі його свідчення викликають сумнів.
Євреї, які намагалися врятуватися поза Херсоном
Точна кількість єврейських жертв Херсона не обмежується людьми, вбитими під час ліквідації гетто. У місті перебували єврейські біженці із західних областей. Деякі херсонці намагалися переховуватися в навколишніх селах або дістатися до єврейських поселень Калініндорфського району, де могли мати родичів.
Петер Дерхам був свідком розстрілу євреїв 16-ї і 17-ї дільниць. За його словами, в одному із сіл було знищено близько 700 євреїв. Значну частину становили люди, які незадовго до приходу німців утекли з Херсона.
Дерхам помилково датував подію жовтнем. Автор статті уточнює дату — 18 вересня 1941 року.
Напередодні страти бухгалтер із канцелярії бургомістра повідомив Дерхаму, що до села прибули есесівці. Сільська адміністрація отримала наказ зібрати всіх євреїв наступного ранку о восьмій годині у школі.
Таким чином, знищення єврейського населення Херсона було пов’язане з одночасними каральними акціями у єврейських землеробських поселеннях області.
Переслідування після ліквідації гетто
До кінця вересня 1941 року більшість євреїв, які залишалися в Херсоні, було вбито. Проте пошук тих, хто переховувався або видавав себе за неєвреїв, тривав протягом наступних місяців і років.
2 січня 1942 року обласний комісар Беренс видав спеціальне розпорядження про позначення євреїв та осіб частково єврейського походження.
Люди, які уникнули вересневих розстрілів, не могли почуватися безпечно. У порівняно невеликому місті, де мешканці знали одне одного, самостійно приховати походження було майже неможливо.
Порятунок залежав від допомоги інших людей. Переховування євреїв загрожувало смертю не лише самим утікачам, а й рятівникам та їхнім сім’ям.
 |
| Євгенія Замороко і Клавдія Сопова. Праведниці народів світу. Фото. Джерело сайт Праведники Світу |
Євгенія Замороко і Клавдія Сопова
В архіві Яд Вашем зберігаються відомості більш ніж про двадцять Праведників народів світу, які рятували євреїв Херсона та області.
Серед них — Євгенія Замороко, у дівоцтві Лисенко, та Клавдія Сопова.
До війни обидві працювали вчительками. Під час окупації, намагаючись вижити, вони влаштувалися до реєстраційного відділу української допоміжної поліції. Там вони впорядковували домові книги, у яких містилися імена мешканців, відомості про їхній вік, етнічне походження і професію. Домові книги до поліції приносили двірники з усього міста.
Наприкінці вересня Клавдія зустріла свою колишню ученицю Марію Співак. Після ліквідації гетто дівчина втратила батьків і молодших братів. Для порятунку їй були потрібні документи, які підтверджували б, що вона не єврейка.
Євгенія і Клавдія знайшли відповідну домову книгу та змінили запис. Вони вписали версію, за якою єврейська родина свого часу нібито прийняла болгарську дівчинку-сироту на ім’я Марія.
Жінкам вдалося підкупити посадовця, який підписав новий документ.
Із цими паперами Марія влаштувалася прибиральницею до німецького військового шпиталю. Майже щовечора вона приходила до Євгенії та Клавдії, щоб поїсти й відпочити.
При цьому Марія не знала, що в той самий час учительки переховували у своїй квартирі ще одну єврейську родину із трьох осіб.
Згодом Марію відправили до Німеччини як остарбайтерку. У 1948 році вона переїхала до Ізраїлю. Саме завдяки її свідченню історія порятунку потрапила до архіву Яд Вашем.
Після війни Євгенія Замороко і Клавдія Сопова знову працювали вчительками. Євгенія виховала двох синів. Вона померла 2001 року, переживши Клавдію.
23 жовтня 2006 року Яд Вашем визнав Євгенію Замороко та Клавдію Сопову Праведниками народів світу.
Для Юрія Капаруліна принципово важливо, що їхня допомога була безкорисливою і підтверджена врятованою людиною.
Висновки дослідника
Херсонське гетто існувало близько місяця. Це було закрите гетто, створене не як постійний район проживання, а як проміжний етап між реєстрацією єврейського населення та його фізичним знищенням.
Створенням і ліквідацією гетто керували члени зондеркоманди 11а айнзацгрупи D поліції безпеки та СД. Допоміжна поліція й окремі місцеві жителі допомагали окупантам проводити реєстрацію, охороняти гетто, етапувати людей, розшукувати тих, хто переховувався, та привласнювати майно жертв.
Поведінка мешканців окупованого міста не вкладалася в простий поділ на героїв і злочинців. Одні свідомо використовували окупаційний режим для особистого збагачення або здобуття влади. Інші погоджувалися на співпрацю як на стратегію виживання. Були спостерігачі, донощики, виконавці злочинних наказів, люди, які допомагали епізодично, і ті, хто ризикував власним життям, рятуючи інших.
Саме тому автор говорить про необхідність досліджувати кожну історію окремо і звертається до поняття «сірої зони», сформульованого Прімо Леві.
Гетто майже не залишило помітного сліду в сучасному міському просторі. Колишні Форштадські вулиці не розповідають мешканцям і гостям Херсона про трагедію, що відбулася там у вересні 1941 року.
Подолати це забуття, на думку Юрія Капаруліна, можна через співпрацю істориків, громадськості та місцевої влади. Історія херсонського гетто потребує подальшого наукового дослідження, меморіалізації та включення до ширшої історії Голокосту в Україні.
Узагальнена хронологія статті Юрія Капаруліна
20 серпня — прибуття першої групи зондеркоманди 11а;
23 серпня — наказ про реєстрацію та створення єврейської ради;
24–27 серпня — реєстрація і здавання грошей та цінностей;
від 25 серпня — обов’язкове носіння розпізнавальних знаків;
29 серпня — повідомлення про страту 100 євреїв і 10 більшовицьких керівників;
7 вересня — створення гетто;
24–25 вересня — ліквідація гетто;
26 вересня — звіт айнзацгрупи про приблизно 5000 схоплених євреїв у Херсоні;
2 жовтня — звіт про те, що Херсон і Миколаїв «звільнено від євреїв»;
2 січня 1942 року — нове розпорядження про позначення євреїв і осіб частково єврейського походження.
| Історична назва | Сучасна назва або стан | Пов’язана подія | Точність локалізації |
|---|---|---|---|
| вулиця 9 Січня (сучасна назва Пилипа Орлика), № 46 | потребує уточнення сучасної адреси | місце перебування зондеркоманди | адреса відома, сучасна відповідність потребує перевірки |
| Форштадські вулиці | Форштадська, Гірського, Мозолевського, Маяковського | територія гетто | приблизна територія встановлена |
| міська тюрма на Перекопській | історична будівля тюрми | утримання мешканців гетто перед убивством | висока точність |
| протитанковий рів біля Зеленівки | потребує точної локалізації (на цьому місці знаходиться пам'ятний знак) | масові розстріли | загальна місцевість відома |
| Молочна балка | сучасна міська територія/вулиця | можливе місце розстрілів | потребує додаткового дослідження |
Немає коментарів:
Дописати коментар