 |
| Бойченко Петро Павлович, композитор, диригент. Фото Енциклопедія сучасної України |
Бойченко Петро Павлович. Диригент та композитор. Народився у 1880 в Миколаєві. Навчався у Санкт-петербурзькій консерваторії. У 1905 - 1906 рр працював диригентом Руського народного театру у Львові. Потім десять років у трупі І. Сагатовського з 1907 по 1917 рр.
З 1918 по 1921 рік - музикальний керівник Українського національного театру імені Тараса Шевченка у Херсоні. З 1921 по 1927 рік - головний диригент пересувного театру «Сіяч» та в трупі В. Крисенка (Умань, 1921–27).
Чоловік і вчитель відомої української співачки Оксани Петрусенко.
Творчість: музика до вистав за п'єсами М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького; романси на вірші Олександра Олеся; обробки укр. нар. пісень.
Помер у 1936, у м. Мічуринськ Тамбовської області.
Джерело з його творчості та життя - книга Кагарлицкого Н. Оксана Петрусенко. Москва, 1989.
Цитую по Енциклопедії сучасної України
Фото опубліковано там же
В бібліотеці Вернадського зберігається три його книжки, що були видані у Херсоні влітку 1920 року Мистецьким товариством імені Михайла Старицького, яке розмішувалося там же де й "Українська книгарня", знакове для нашого міста місце духовної сили - на розі вулиць Суворовської та Потьомкінської в будинку Болека:
1. Бойченко, Петро Павлович (1880–1936).
Заповіт [Ноти] / П. П. Бойченко // Революційні пісні : [Для мішан. хору] а capella / Арр. П. Бойченко. - Херсон : Мистецьке Товариство імені Мих. Старицького, 1920 . - Вип. І .
2. Бойченко, Петро Павлович (1880–1936).
Революційні пісні [Ноти] : [Для мішан. хору] а capella. Вип. І / Арр. П. Бойченко. - Херсон : Мистецьке Товариство імені Мих. Старицького, [Червень] 1920 (З літографії "Народньоі Друкарні. ч. 2") . - 7 с. : іл. ; 27 см. - Видавничий каталог на звороті видання. - 500 прим. экз.
Дата друку (VІ.1920) та відомості про склад видання зазначені на тит. арк.: Правління Мистецького Товариства імені Михайла Старицького (Суворовська вул., на розі Потемкинськоі, буд. Болека).
Савченко, № 64
Зміст:
Міжнародній гімн
Жалібний марш
Заповіт
Мир вам, браття .
3. Бойченко, Петро Павлович (1880–1936).
Українські Народні Пісні [Ноти] : на мішаний хор (а capella). Вип. І / Склав і арр. П. Бойченко ; Мистецьке Товариство імені Мих. Старицького (Херсон ). - Херсон : Мистецьке Товариство імені Мих. Старицького, [Липень] 1920 (З літографії "Народньоі Друкарні. ч. 2") . - 7 с. - Видавничий каталог на звороті видання. - На тит. арк. зміст. - 500 прим. экз.
Дата друку (VІІ.1920) та відомості про склад видання зазначені на звороті вид. (див. прим. до попереднього опису)
Савченко, № 65
Зміст:
Ох, і зацвіла червона калина
Ой у полі три криниченьки
Тихо, тихо Дунай воду несе
Дуб на дуба похилився .
4. Бойченко, Петро Павлович (1880–1936).
Українські Народні Пісні [Ноти] : на мішаний хор (а capella). Вип. 2 / Склав і арр. П. Бойченко. - Херсон : Мистецьке Товариство імені Мих. Старицького, [Серпень] 1920 (З літографії "Народньоі Друкарні. ч. 2") . - 7 с. - Зміст зазначено на тит. арк. - 500 прим. экз.
Дата друку (VІІІ.1920) та відомості про склад видання зазначені на звороті видання.
Савченко, № 66
Зміст:
Ой закувала сива зозуленька
Котилася та зоря із неба
Ой, по горі, по горі
Ой, під яблонькою : (жіночий хор)
На городі калинонька, по дорозі терн
Ой гаю, мій гаю .
Й трохи мильної опери - історія стосунків з співачкою Оксаною Петрусенко
Почалися гастролі трупи С.Глазуненка в різних містах Криму. Ксенія була щаслива — нарешті вона на професійній сцені! Але захворіла на тиф і в Ялті потрапила в лікарню, а трупа продовжила гастролі без неї.
Не очікувано для себе дівчина прочитала в газеті об’яву про набір хористів у Херсонський український музично-драматичний театр. Заснував його Юрій Васильович Шумський (насправді - ніт - Ред.), а очолив досвідчений режисер Іван Лукич Сагатовський. Пізно восени 1918 року Ксенія Бородавкіна, виписавшись з лікарні, худорлява, у благенькій, сірій, підперезаній ременем військовій шинелі замість пальта, у завеликих кирзових чоботях, на чоловічу ногу пошитих, у вилинялій клітчатій хустці, з-під якої було видно ледве відросле після тифу волосся, із завмиранням серця увійшла до театру.
Дізнавшись, що штат вже набрано, дівчина зовсім розгубилася. Хтось порадив їй звернутися до завідувача музичної частини театру Петра Павлович Бойченка, диригента, композитора і хормейстра. Прослухавши декілька пісень у виконанні Ксенії, він був вражений її голосом, за мить радісно увірвався до кабінету директора театру Івана Сагатовського і закричав: «Знайшовся справжній скарб!». І Ксенія Бородавкіна була зарахована хористкою до театру.
Вона працювала, не знаючи відпочинку. Катерина Лучицька, учениця М.Заньковецької, яка вчила Оксану сценічного мистецтва, згадувала: «На мою долю випало велике щастя бути першим учителем Оксани на зорі її сценічної діяльності».
Співу молода артистка навчалася у диригента Бойченка, який за спогадами К.Лучицької «просто тремтів над своїм скарбом, як скупий лицар». Він допомагав молодій акторці готувати виступи і красиво залицявся. І хоча був на двадцять років старший за неї і зовсім не схожий на сценічного героя, про зустріч з яким мріяла дівчина, вмовив стати його дружиною. Він присвячував їй романси, обіцяв небаченй успіх у публіки, красиве подружнє життя, яке насправді обернулося для талановитої співачки важкими родинними путами.
Напередодні дебюту Ксенії, який відбувся у лютому 1919 року, коли вона виконала партію Одарки в опері С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», виникло питання немилозвучності прізвища «Бородавкіна». Бойченко запропонував їй сценічний псевдонім Оксана Петрусенко (його в дитинстві батько лагідно називав «Петрусь», «Петрусенко»), під яким молода артистка і увійшла в історію українського вокального мистецтва. Пізніше псевдонім став її прізвищем.
Дебют молодої артистки був блискучим. Її успіх з кожним виступом зростав. На херсонській сцені голос О.Петрусенко вперше почув Панас Карпович Саксаганський, видатний актор, режисер, драматург, який приїхав до Херсону на запрошення І.Сагатовського. Співачці випало щастя грати з ним у десяти виставах. Між ними одразу виникли дружні стосунки. П.Саксаганський зіграв важливу роль у становленні творчої особистості Оксани Петрусенко, познайомив її з геніальною Марією Заньковецькою, яка також підтримувала молоду співачку і пророкувала їй велике майбутнє.
В 1921 році Херсонський національний театр тимчасово розпався. Почалося майже семирічне мандрівне життя О.Петрусенко по пересувних периферійних театрах.
А для високого мистецтва О.Петрусенко відкрив Юрій Шумський, актор, театральний режисер і педагог, чарівник сцени і екрану. Завдяки його підтримці Оксана в 1923 році поступила до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, була улюбленою ученицею П.Саксаганського, який називав її дочкою, «обдарованим соловейком», а вона його - батьком і вчителем.
Однак, провчившись лише один рік, О.Петрусенко змушена була залишити навчання. Причиною перш за все стала матеріальна скрута. Петро Бойченко не хотів відпускати її до Києва на навчання, був дуже розлючений, коли вона не послухала його і вчинила на свій розсуд, і відмовий їй у фінансовій підтримці.
Та була й інша причина. В Києві Оксана зустріла і покохала молодого, вродливого артиста Київського оперного театру Мефодія Семенюту-Барило, завагітніла від нього. Однак, спільне життя не склалося, Мефодій не збирався одружуватися, а тим більше мати дітей.
Оксана Петрусенко повернулася до пересувної української трупи. А 16 січня 1925 року вона народила свого первістка - сина Володимира. Влітку того ж року артиска поїхала до Харкова, сподіваючись влаштуватися на роботу в Харківський оперний театр, адже заповітною мрією О,Петрусенко тепер була оперна сцена. Але спроба увійти до складу солістів Харківської опери закінчилась поразкою: Харків тоді був столицею України, і в опері працювало декілька зірок світового масштабу, тож вільних вакансій не було.
О.Петрусенко знову повернулася до пересувної трупи, яка гастролювала тоді в Росії, в Калузі. Актори трупи добре ставилися до Оксани, допомагали доглядати двохмісячного синочка, підтримували матеріально. Петро Бойченко, який завдав Оксані немало прикростей,умовив її повернутися до нього. Життя О.Петрусенко поступово налагоджувалося. Зростала і її майстерність. Співачка, фактично не маючи повноцінної музичної освіти, як і більшість акторів того часу, стала професійною артисткою, навчаючись лише на досвіді сценічної практики.
Окрасою репертуару О.Петрусенко були народні пісні, які вона виконувала завжди у власноруч зшитому національному костюмі. Вони викликали справжнє захоплення в Курську, Орлі, Тулі, Нижньому Новгороді, Астрахані та інших містах Росії. А місцеві газети писали про неабиякий акторський талант О.Петрусенко та її незвичайний голос, який глибоко западав у душу.
У вересні 1927 року на концерті української трупи в Казані були присутні артисти й адміністрація місцевого оперного театру, які багато чули про Оксану Петрусенко.
Після концерту, висловлюючи своє захоплення її голосом, дирекція театру запропонувала співачці стати солісткою оперної трупи театру. О.Петрусенко з радістю погодилася.
Українська трупа повернулася на батьківщину, а разом з тим зник з життя і перший її чоловік Петро Бойченко. Закінчилося мандрівне життя О.Петрусенко, вона назавжди попрощалась з музично-драматичними трупами і поринула в стихію класичної музики П.Чайковського, О.Бородіна, О.Даргомижського, М.Римського-Корсакова, М.Глінки, Дж.Верді, Ш.Гуно, Жд.Пуччіні, Ж.Оффенбаха, Р.Леонкавалло.
О.Петрусенко захоплено почала готуватися до дебюту - ролі Оксани в опері П.І.Чайковського «Черевички».
На роль Вакули, партнера Оксани, був запрошений із Свердловська драматичний тенор Василь Москаленко. Вони стали прекрасним сценічним дуетом, а згодом - чоловіком і дружиною.
Цитую по бібліографічній довідці "Петрусенко Оксана Андріївна – український соловейко", виданою у 2015 році в Ірпіні. Укладач: Липська Яніна Леонтіївна
P.S. Цей текст про стосунки Петра Бойченка та Оксани Петрусенко написаний, на мій погляд, тенденційно, негативно по відношенню до чоловіка співачки
Й, наостанок, Оксана Петрусенко у 1939 році записала народну пісню "Барвинок" в обробці Петра Бойченка/ Ф-но - Н. Скоробагатько
Я думаю, що кінець життя композитора та диригента Петра Бойченка, який кілька буремних років працював в Херсоні в Українському національному театрі, є незрозумілим: чому він опинився в Тамбовській області?
Немає коментарів:
Дописати коментар