Нестор Малеча (1887 – 1979). Український революціонер та дослідник козацьких говорів Уралу

Нестор Малеча. Джерело "Краєзнавство Таврії"

 Вперше з Нестором Малечею я «познайомився» ще на початку 90-х років, коли почав досліджувати питання українського руху на Херсонщині. В газетних публікаціях я постійно зустрічав його прізвище. Пізніше, коли отримав доступ до архівно-слідчих справ, то в мене відбулося «друге», вже сумне побачення із багатьма героями моїх розвідок, але Нестора Малечи серед репресованих не було. Й згадки про нього закінчувалися 1918 роком й історія про нього губилася в темряві років. 

Але, завдячуючи доброму моєму знайомому, активному учаснику Народного Руху України Олександру Івановичу Жупині, біографія Нестора Михайловича тепер є відомою. Він зміг розкопати її, дослідити всі найголовніші деталі. Й ми майже все знаємо. Головне, що ми знаємо всі ключові віхи біографії видатного українця. Українського громадського  діяча, етнографа, мовознавця, педагога. 

У підготовці довідки я використав матеріали сайту обласної бібліотеки імені Олеся Гончара

а також матеріали "Вікіпедії" та Енциклопедії сучасної України 

Народився Нестор Малеча 27 жовтня 1887 у с. Струговська Буда Суразького повіту, Чернігівської губернії (тепер Брянська область) в сім’ї священика.

 Навчався в Новгород-Cіверському духовному училищі та Чернігівській духовній семінарії, з якої перейшов до Новгород-Cіверської класичної гімназії;
У 1904 році виключений з неї за участь у революційному русі. Того ж року виїхав до Cанкт-Петербурга, де закінчив повний курс 10-ї Cанкт-Петербурзької гімназії.

З 1905 року - студент біологічного факультету Вільної вищої школи П. Лесгафта. У тому ж році вступив до РCДРП (б). З Петербургу привозив на Чернігівщину нелегальну революційну літературу, проводив пропаганду серед робітників і селян на плантаціях Стародубського та Новогород-Сіверського повітів. Наприкінці того ж року заарештований у м. Cтародубі за розповсюдження нелегальної літератури і ув’язнений на 11 місяців до Стародубської в'язниці.
Разом з ним до в'язниці потрапив і брат-революціонер Семен Малеча, який був убитий при спробі втечі тюремною охороною.

З 1907 року - статистик в установах Міністерства шляхів водного сполучення в м. Києві.
У 1910-1913 рр. перебував на військовій службі (діловод штабу 4-ї піхотної дивізії) в м. Генсьорові Ломжинської губ. (нині Республіка Польща).
У  1913-1915 рр. - наглядач на реєстрації річкових вантажів у м. Миколаєві, у 1915-1918 рр. - доглядач евакогоспіталю в м. Херсоні.

З 1909 р. - член УCДРП, з 1915 р. - засновник і керівник її Херсонської організації.

 

У 1917 році був один із засновників у Херсоні культурно-політичне товариство «Українська Хата в Херсоні». У тому ж 1917 року - член Центральної контрольної комісії УCДРП.
На перших вільних та загальних муніципальних виборах був обраний гласним Херсонської міської думи. У тому ж році був  херсонським повітовим комісаром при Українській Центральній Раді. 

У 1918 р. - секретар українського міського комітету при Херсонській міській думі.

У 1918 році Н.М.Малеча працює у Києві в термінологічній комісії Лівобережної залізниці, а потім переїжджає в Рівне, де на той час працювала його дружина. 

Далі – військова служба в республіканській армії УНР. Він - інспектор у культурно-національних справах Волинської дивізії. Захворівши висипним тифом, в 1919 році Н.М.Малеча потрапив в полон до денікінців, які відправляють його  до Миколаєва.

 У 1920–1921 рр. — учитель української мови 3-ї класичної школи в м. Миколаєві; у 1921—1922 рр. — шкільний інструктор політуправління Київського військового округу, інспектор ліквідації неписьменності Київського губернського відділу народної освіти.

У 1923—1925 рр. слухав лекції на факультеті етнології Київського археологічного інституту. 

 з 1925 р. – окружним інспектором в справах українізації на Київщині. Н.М.Малеча був автором читанки для шкіл «Червоне слово» (1925) та брошури «Як навчити дорослих неписьменних» (1925).
 

З 1925 р. — заступник голови Київського етнорафічного товариства, з 1927 р. — член ради Кабінету антрополоії і етнології ім. Ф. Вовка. В 1925-1926 рр. з ініціативи Н.М.Малечі, який фактично керував роботою етнографічного товариства, були відкриті дві національні секції – польська і єврейська.

У 1926–1927 рр. — депутат Київської міської ради. З 1930 р. — науковий співробітник, з 1933 р. — завідувач лексичним бюро Інституту мовознавства ВУАН; водночас у 1930–1932 рр. — директор Київського технікуму м'ясної промисловості, у 1933 р. — викладач Київського фінансово-економічного інституту. 

25 листопада 1933 р. Нестора Михайловича було заарештовано за обвинуваченням у членстві в УСДРП. Під час допитів Н.М.Малеча не приховував жодного з фактів своєї біографії, але звинувачення на свою адресу категорично заперечував. 

Маючи надто мало фізичних сил, вже на допиті 2 грудня Нестор Михайлович зізнався у неіснуючих злочинах, в тому, що він нібито належав до української націоналістичної контрреволюційної організації. Згідно постанови Судової трійки ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 р. Н.М.Малеча підлягав засланню в місто Уральськ Казахської РСР терміном на 3 роки.

У 1934 р. висланий до м. Уральська (нині Республіка Казахстан). У Києві залишились: дружина Марія Миколаївна, п'ятнадцятилітня донька Ганна та семирічний син Святополк.

В Україну Н.Малеча вже не повернувся. 

До 1936 р. — науковий співробітник Західно-Казахстанського відділення Географічного товариства Казахстану (Всесоюзного географічного товариства), у 1936–1940 рр. — викладач німецької і російської мов у місцевих середніх школах, у 1937–1943 рр. — викладач латинської мови в Уральській фельдшерській школі. З 1939 р. викладав також мовознавчі дисципліни в Уральському педагогічному інституті. 

З 1954 р. — кандидат філологічних наук; з 1958 р. — доцент, з 1962 р. — професор кафедри російської мови Уральського педагогічного інституту. З 1975 р. — на пенсії. 

Щорічно він споряджав експедиції по вивченню місцевих діалектів, залучаючи до цієї роботи молодих викладачів і студентів. Зібрані в 159 експедиціях матеріали були надіслані в Інститут російської мови АН СРСР для підготовки діалектологічного атласу російської мови. 

Вивченню місцевих діалектів Уралу Н.Малеча присвятив чимало робіт, які публікувались протягом його життя, серед них «Говори уральських казаков» (1949), «Уральские казаки и их диалект» (1955), оригінальні словники.

Питання української етнографії досліджував у працях: 

«Весілля в селі Пакуль Чернігівського повіту Чернігівської губернії» (1912); «З народної арифметики» (1929); «Програма до збирання відомостей про плахти» (1930); «Дитячий фольклор. Лічилки» (1976). 

Першим з вітчизняних філологів розпочав вивчення мови творів Т. Шевченка: «Словничок Шевченкової мови» (1916); «Українсько-руський словничок до „Кобзаря“ Т. Шевченка» (1918).

Широко дослідив говірки уральського козацького населення: «Говори Приуральського району Західно-Казахстанської області» (1948); «Говори уральських козаків» (1949); «Фонетичний лад територіального діалекту уральських козаків» (1954); «Збірник словникових статей територіального діалекту уральських козаків» (1960); «Уральські козаки та їхній діалект» (1963) та ін.; 

Нестор Малеча. Джерело: Енциклопедія Сучасної України

 

підготував «Словник говорів російського населення середньої та нижньої течії річки Урал» і «Словник імен російського населення середньої та нижньої течії річки Урал» (обидві — неопубл.). 

Упорядкував численні підручники та посібники: «Робоча книгу з української мови. Для шкіл політосвіти 1-го ступеня, для гуртків нижчого технічного персоналу та самоосвіти» (Київ, 1928, у співавторстві з Іваном Бойківим); «Заочний курс української мови для малописьменних», «На колгоспних ланах. Сільський буквар для дорослих» (обидві — 1930); «Український правописний словник» (1931); «Ударник. Буквар для дорослих» (1936). 

В 1949 році Н.М.Малеча зробив спробу повернути собі чесне ім’я, позбавитись ганебного тавра «ворога народу». В заяві на адресу Особливої Наради при Міністра Державної безпеки СРСР він просив зняти судимість 1934 року. Йому було відмовлено.

Нестор Малеча, джерело Вікіпедія

 

9 серпня 1979 року, на 92-у році життя Н.М.Малеча помер, так і не дочекавшись реабілітації.
Тільки через десять років, 16 жовтня 1989 р.. відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по встановленню справедливості у відношенні жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років» незаслужений вирок був відмінений.

Й інформація з Енциклопедії сучасної України

МАЛЕ́ЧА Нестор Михайлович (псевд. і крипт.: Нестор Літописець, Нест. Літ.; 27. 10(08. 11). 1887, с. Стругівська Буда Сураз. пов. Черніг. губ., нині Брян. обл., РФ – 09. 08. 1979, м. Уральськ, Казахстан) – мовознавець, етнограф, педагог, громадський діяч. Канд. фі­лол. н. (1954), проф. (1962). Від 1905 навч. на біол. ф-ті Вищої вільної школи П. Лесгафта (С.-Пе­тербург), закін. Київ. археол.-істор. ін-т (1925), Урал. пед. ін-т (1945). У 1905 вступив до РCДРП(б), наприкінці того ж року заарешт. у м. Cтародуб (нині Брян. обл.) за розповсюдження нелегал. літ-ри. Від 1907 – статистик в установах мін-ва шляхів водного сполучення у Києві; 1910–13 перебував на військ. службі; 1913–15 – наглядач-реєстратор річк. вантажів у Миколаєві; 1915–18 – доглядач евакошпиталю в Херсоні. Від 1909 – чл. УCДРП, від 1915 – засн. і кер. її Херсон. орг-ції; 1917 – чл. Централ. контрол. комісії УCДРП, гласний Херсон. міської думи, херсон. повіт. комісар при УЦР; 1918 – секр. укр. міськ. ком-ту при Херсон. міській думі; 1919 – чл. термінол. комісії лівобереж. залізниць у Києві. Того ж року виїхав до дружини в Рівне, де був мобілізов. до Армії УНР і признач. інспектором культурно-нац. справ Волин. дивізії, потрапив у полон до денікінців. Після звільнен­­- ня 1920–21 – учитель укр. мови 3-ї класич. школи у Миколаєві; 1921–22 – шкіл. інструктор політ­управління Київ. військ. округу, інспектор з ліквідації неписьменності Київ. губерн. відділу нар. освіти; від 1925 – заст. голови Київ. етногр. т-ва; від 1927 – чл. ради Кабінету антропології і етнології ім. Ф. Вовка; 1926–27 – депутат Київ. міськ­ради; від 1930 – н. с., від 1933 – зав. лексич. бюро Ін-ту мово­знавства ВУАН, водночас 1930–32 – дир. Київ. технікуму м’ясної пром-сті, 1933 – викл. Київ. фінанс.-екон. ін-ту. Того ж року за­арешт., 1934 висланий до Ураль­ська. Був наук. кер. Зх.-Казах­стан. відділ. Геогр. т-ва Казахстану (до 1936), викладав нім., рос., лат. мови у місц. школах (1936–43); водночас від 1939 – в Урал. пед. ін-ті: від 1962 – проф. каф. рос. мови. Від 1975 – на пен­сії. Реабіліт. 1989. Питання укр. етнографії розглянув у пра­цях: «Весілля в селі Пакуль Чернігівського повіту Чернігівської губернії» (1912), «З народньої аритметики» (К., 1920), «Про­­гра­ма до збирання відомостей про плахти» (1930), «Дитячий фольк­лор. Лічилки» (неопубл.). Першим з вітчизн. філологів розпочав вивчення мови творів Т. Шев­ченка: «Cловничок Шевченкової мови» (М., 1916; 2013), «Україно-руський словничок до “Кобзаря” Т. Г. Шевченка» (Хн., 1917). Дослідив говори урал. козац. насел.: «Говоры Приуральского района Западно-Казахстанской области Казахской ССР» // «Ученые записки Уральского педагогического и учительского института», 1948, вып. 1, «Говоры уральских казаков» // «Материалы и исследования по русской диалектологии» (Мос­ква; Ленинград, 1949, т. 3), «Уральские ка­заки и их диалект» (1955), «Сбор­ник словарных статей сло­­ва­ря территориального диалекта ураль­ских казаков» (1960), «О пе­рестановке звуков в словах (По материалам диалекта ура­льских казаков)» (1963; усі – Уральськ) та ін.; підготував 4-том. «Словарь говоров уральских (яицких) казаков» (Оренбург, 2002–03). Упорядкував низ­ку підручників та посібників: «Робоча книга з української мови» (1927; 1929; 1930), «Українська мова: Книжка для гуртків самоосвіти» (1929), «Заоч­ний курс української мови для малописьменних» (1930), «Укра­їнський правописний словник» (1931; усі – Київ), «Ударник. Бук­вар для дорослих» (Х., 1936; усі – спів­авт.).

Літ.: Пьянков И. Советский Даль, или Заметки провинциала // Лит. учеба. 1989. № 4; Дзендзелівський Й. Нестор Малеча – етнограф, фольклорист, філолог // Зап. НТШ: Пр. Секції етнографії та фольклористики. Л., 1992. Т. 223.

В. К. Чумаченко
Статтю оновлено: 2017
Енциклопедія сучасної України