Ця підбірка витягів із документів, енциклопедичних довідок та стаття херсонського публіциста та краєзнавця Олександра Голобородька "Берегиня роди Симиренків" розповідає про маловідому сторінку із історії нашого міста - функціонування сільськогосподарської колонії НКВС, яка знаходилася на околицях нашого міста та про останній, херсонський період життя відомого вченого Володимира Симиренка.
Про сільськогосподарську колонію НКВС:
"…У 20-30 роках минулого століття десятки гектарів на околиці Херсона (нинішній Таврійський житломасив та великі прилеглі території) займала виправно-трудова колонія № 29 НКВС УРСР. Офіційні органи хотіли бачити в ній «велике соціалістичне господарство, що було б базою перевиховання правопорушників… і слугувало сировинною базою для консервної промисловості…». Деінде в житловій смузі Північного селища ще зберігаються залишки колишньої зрошувальної мережі колонії (так звані «вади»): вода до мережі подавалась із Дніпра. Врожаї вирощували засуджені, серед яких чимало було репресованих осіб." - так описував Олександр Голобородько цю колонію у своєму нарисі про видатного українського вченого Володимира Симиренка. Цей нарис вміщений у кінці підбірки матеріалів.
"Майже в межах кордонів Херсону у 30-40 роках минулого століття розміщалася сільськогосподарська колонія НКВС.
Про сільськогосподарську колонію НКВС:
"…У 20-30 роках минулого століття десятки гектарів на околиці Херсона (нинішній Таврійський житломасив та великі прилеглі території) займала виправно-трудова колонія № 29 НКВС УРСР. Офіційні органи хотіли бачити в ній «велике соціалістичне господарство, що було б базою перевиховання правопорушників… і слугувало сировинною базою для консервної промисловості…». Деінде в житловій смузі Північного селища ще зберігаються залишки колишньої зрошувальної мережі колонії (так звані «вади»): вода до мережі подавалась із Дніпра. Врожаї вирощували засуджені, серед яких чимало було репресованих осіб." - так описував Олександр Голобородько цю колонію у своєму нарисі про видатного українського вченого Володимира Симиренка. Цей нарис вміщений у кінці підбірки матеріалів.
"Майже в межах кордонів Херсону у 30-40 роках минулого століття розміщалася сільськогосподарська колонія НКВС.
Згідно плану міста, який був складений у 1944 році відразу після визволення міста, та зберігається зараз у Херсонському краєзнавчому музеї (ХКМ. – Арх. 1021) на північно-західній околиці міста, у районі Млинів, показані великі території «Зеленого господарства» й 29-й колонії НКВС, що простягнулася уздовж вул. Другої Роздільної (нині – вул. Ладичука) з виходом на Бериславське шосе".
Це витяг із тому 1 "Історико-архітектурного опорного плану міста Херсона, який був підготовлений у 2013 році. (стор. 53). В ньому вперше документально описані межі колоні НКВС, яка діяла у Херсоні (документ знаходиться тут)
Згідно даних Іванькова Ігора Володимировича "Тюремні установи в Україні в системі
карально-охоронного механізму держави (кінець ХІХ — середина ХХ ст" (цитую за авторефератом, опублікованим у 2005 році):
На початку 1921 р. система виправно-трудових установ УСРР включала: будинки громадських примусових робіт (БГПР); реформаторіуми для неповнолітніх правопорушників; трудові землеробські (сільськогосподарські) колонії (знаходяться у віданні НКЮ); табори примусових робіт (під управлінням НКВС України). На 1 січня 1921 р. у підпорядкуванні каральних відділів НКЮ України було 93 виправно-трудові установи.
Після передачі всіх місць позбавлення волі у підпорядкування НКВС УСРР в його веденні було зосереджено (за даними на жовтень 1923 р.) 58 БВР (будинків виправних робіт), 13 сільськогосподарських колоній, 13 арештних будинків і 2 реформаторіуми.
У підпорядкуванні НКВС України на початок 1926 р. знаходилося 58 місць позбавлення волі закритого типу, з них 44 будинки примусових робіт (9 центральних, 6 міжокружних, 27 окружних і 2 районних), 1 ізолятор спеціального призначення, 1 перехідний трудовий будинок, 8 будинків попереднього ув’язнення, 4 реформаторіуми для утримання неповнолітніх правопорушників, а також 42 сільськогосподарські колонії.
На вересень 1935 року на території України налічувалось 37 тюрем, 5 виправно-трудових промислових колоній, 29 сільськогосподарських колоній, 8 будівельних колоній.
Після передачі всіх місць позбавлення волі у підпорядкування НКВС УСРР в його веденні було зосереджено (за даними на жовтень 1923 р.) 58 БВР (будинків виправних робіт), 13 сільськогосподарських колоній, 13 арештних будинків і 2 реформаторіуми.
У підпорядкуванні НКВС України на початок 1926 р. знаходилося 58 місць позбавлення волі закритого типу, з них 44 будинки примусових робіт (9 центральних, 6 міжокружних, 27 окружних і 2 районних), 1 ізолятор спеціального призначення, 1 перехідний трудовий будинок, 8 будинків попереднього ув’язнення, 4 реформаторіуми для утримання неповнолітніх правопорушників, а також 42 сільськогосподарські колонії.
На вересень 1935 року на території України налічувалось 37 тюрем, 5 виправно-трудових промислових колоній, 29 сільськогосподарських колоній, 8 будівельних колоній.
У Херсонському державному архіві Херсонської області зберігається фонд Р-1047 "Херсонська
виправно-трудова сільськогосподарська колонія Управління виправно-трудових
установ республіки", м. Херсон Одеської області, 1934, оп. 1., який складається із однієї судово-слідчої справи.
З херсонською сільськогосподарською колонією № 29 НКВС тісно пов'язана доля видатного українського вченого-помолога, садівника, селекціонера плодових культур Володимира Левковича Симиренка ( 29 грудня 1891 р. – 17 вересня 1938 р.).
Володимир Симиренко чотири роки перебував у херсонській сільськогосподарській колонії НКВС (з кінця 1933 по грудень 1937 років).
Коротка біографічна довідка
Народився В.Л. Симиренко у с. Млієві (тепер Городищенського р-ну Черкаської області). Син видатного українського вченого-помолога Левка Симиренка. У 1915 закінчив сільськогосподарський ф-т Київського політехнічного ін-ту і зайняв посаду фахівця у відділі садівництва Міністерства земельних справ УНР. Постановою Наркомзему УСРР від 25.11.1920р. на терені колишнього симиренківського маєтку в Млієві засновано садово-городню дослідну станцію (Центральний державний плодовий розсадник України), першим директором якої призначено Володимира Симиренка. Водночас працював доцентом, згодом - професором садівництва і завідувачем кафедри плодово-ягідного господарства Київського політехнічного ін-ту. Викладав курс плодівництва та інтенсивних культур у Полтавському і Уманському сільськогосподарських ін-тах. Виховав сотні українських фахівців у галузі садівництва.
У 1921 заснував і до 1930 очолював Мліївську дослідну станцію садівництва. За ініціативою Симиренка у 1923 створено Всеукраїнську помологічну комісію (згодом Державна комісія з сортовипробування плодових, ягідних культур і винограду), у 1929 організував “Помологічну книгу України”. У 1930 організував Всесоюзний науково-дослідний інститут південного плодового і ягідного господарства в Китаєві, поблизу Києва (тепер - Інститут садівництва УААН), і був призначений його першим директором. У 1920-30-х роках за редакцією В. Симиренка виходили перші українські часописи з садівництва та городництва - “Вісник садівництва, виноградарства та городництва” і “Садівництво та городництво”.
08.01.1933 заарештовано органами НКВС, звинувачено в “участі в антирадянській шкідницькій організації” і засуджено до розстрілу. Після перегляду справи вищу міру покарання замінено на 10 років суворого ув'язнення для використання за фахом. Після 11 місяців утримання в камері смертників у Києві Симиренка перевели до виправно-трудової колонії НКВС у Херсоні. У грудні 1937 Симиренка достроково звільнили, але незабаром його знову схопили агенти НКВС у Москві й направили на роботу під наглядом міліції до Обояні Курської обл. (тепер Росія). У березні 1938 Симиренко був знову ув'язнений, 02.09. 1938 повторно засуджений до вищої міри покарання і в ніч із 17 на 18.09.1938 розстріляний. Місцем поховання Володимира Симиренка вважається урочище “Солянка” в міській зоні Курська. Реабілітований у грудні 1957 року.
Володимир Левкович Симиренко – автор наукових праць з проблем садівництва, навчальних підручників, численних наукових статей, серед яких “Садовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Завдання та організаційні форми помологічної роботи на Україні”, “Сортові маточні фонди плодових дерев на Україні”, “Плодові асортименти масового поширення на Україні”. Фундаментальною є остання пробота Симиренка – “Часткове сортознавство плодових рослин”, яка у листопаді 1932 була здана до друку у видавництво “Радянський селянин” у Києві, але так і не була видана.
Джерело: ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА до проекту Постанови Верховної Ради України
про відзначення 120-річчя з дня народження Володимира Симиренка
У 1921 заснував і до 1930 очолював Мліївську дослідну станцію садівництва. За ініціативою Симиренка у 1923 створено Всеукраїнську помологічну комісію (згодом Державна комісія з сортовипробування плодових, ягідних культур і винограду), у 1929 організував “Помологічну книгу України”. У 1930 організував Всесоюзний науково-дослідний інститут південного плодового і ягідного господарства в Китаєві, поблизу Києва (тепер - Інститут садівництва УААН), і був призначений його першим директором. У 1920-30-х роках за редакцією В. Симиренка виходили перші українські часописи з садівництва та городництва - “Вісник садівництва, виноградарства та городництва” і “Садівництво та городництво”.
08.01.1933 заарештовано органами НКВС, звинувачено в “участі в антирадянській шкідницькій організації” і засуджено до розстрілу. Після перегляду справи вищу міру покарання замінено на 10 років суворого ув'язнення для використання за фахом. Після 11 місяців утримання в камері смертників у Києві Симиренка перевели до виправно-трудової колонії НКВС у Херсоні. У грудні 1937 Симиренка достроково звільнили, але незабаром його знову схопили агенти НКВС у Москві й направили на роботу під наглядом міліції до Обояні Курської обл. (тепер Росія). У березні 1938 Симиренко був знову ув'язнений, 02.09. 1938 повторно засуджений до вищої міри покарання і в ніч із 17 на 18.09.1938 розстріляний. Місцем поховання Володимира Симиренка вважається урочище “Солянка” в міській зоні Курська. Реабілітований у грудні 1957 року.
Володимир Левкович Симиренко – автор наукових праць з проблем садівництва, навчальних підручників, численних наукових статей, серед яких “Садовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Завдання та організаційні форми помологічної роботи на Україні”, “Сортові маточні фонди плодових дерев на Україні”, “Плодові асортименти масового поширення на Україні”. Фундаментальною є остання пробота Симиренка – “Часткове сортознавство плодових рослин”, яка у листопаді 1932 була здана до друку у видавництво “Радянський селянин” у Києві, але так і не була видана.
Джерело: ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА до проекту Постанови Верховної Ради України
про відзначення 120-річчя з дня народження Володимира Симиренка
Біографія з Вікіпедії:
Народився 29 грудня 1891 року в с. Млієві, нині Городищенський район, Черкаська область, Україна (тоді Черкаський повіт, Київська губернія, Російська імперія) в сім'ї українського вченого-помолога Левка Симеренка.
1904–1910 — навчався в 7-й Київській гімназії.
Після закінчення (1915) сільськогосодарського факультету Київського політехнічного інституту працював у відділі садівництва Міністерства земельних справ.
1920 — очолив секцію садівництва та городництва Всеукраїнського сільськогосподарського комітету. На його пропозицію, на терені створеного батьком помологічного розплідника було засновано Млієвську садово-городню дослідну станцію та Центральний державний плодовий розсадник України. Директором цих установ призначили В. Симиренка (1921–1930 роки).
У 1930–1933 роках — організатор і директор Всесоюзного науково-дослідного інституту південних плодових і ягідних культур у Китаєві (передмістя Києва; нині Український науково-дослідний інститут садівництва).
Довгий час очолював створену в 1923 році Всеукраїнську помологічну комісію при Наркомземі УРСР (тепер Державна комісія для сортовипробування плодових, ягідних культур і винограду), що функціювала на науковому підґрунті Млієвської дослідної станції садівництва.
Володимир Симиренко на поштовій марці 1996 року (у центрі).
У 1932–1933 роках — професор Уманського сільськогосподарського інституту.
1933 — заарештований і ув'язнений за участь у «антирадянській шкідницькій організації».
Листопад 1933 — кінець грудня 1937 року — перебував у Херсонській виправно-трудовій колонії.
Наприкінці 1937 року був звільнений з колонії з формулюванням «за чесну працю і високі показники діяльності»[1].
1938 року — заарештований утретє.
Постановою генерального прокурора НКВД СРСР від 2 вересня 1938 року засуджений до страти через розстріл. Присуд виконано в ніч з 17 на 18 вересня 1938 року. Місцем поховання Симиренка вважають урочище «Солянка» в міській зоні Курська.
Реабілітований посмертно в грудні 1957 року. Відомо, що за життя вчений не був ані шпигуном, ані контрреволюціонером, ані змовником. Натомість він наважився запропонувати альтернативні шляхи розвитку садівництва, які йшли в розріз з думкою тодішньої влади і особисто Сталіна[1].
Наукова діяльність
Автор численних наукових і науково-популярних праць і статей з помології, серед інших зразкових підручників: «Садовий розсадник» (1929 рік), «Плодові сортименти України» (1930), «Часткове сортознавство плодових культур» (1932; 1242 сторінок машинопису; в рукописі).
По Першій світовій війні й революції був реконструктором садівництва в Україні; в його розсадниках було близько 40 000 гібридів плодових дерев і ягідних кущів (1928 рік).
Організував ряд середніх і вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів садівництва, редагував садівничі журнали. У своїх працях Симиренко підкреслював, що садівництво треба розвивати насамперед на основі місцевих сортів, у другу чергу — на акліматизації привізних, а далі вже на розведенні нових різновидностей. У цьому та у поглядах на спадковість він розходився з офіційним в СРСР вченням і практикою російського генетика Івана Мічуріна.
Розробив систему поділу Всесоюзного науково-дослідного інституту садівництва на станції і повномасштабний план розвитку галузі по всьому Радянському Союзу. 14 липня 1930 року на зборах Президії Академії сільськогосподарських наук під керівництвом Миколи Вавілова, цей план був схвалений.
1904–1910 — навчався в 7-й Київській гімназії.
Після закінчення (1915) сільськогосодарського факультету Київського політехнічного інституту працював у відділі садівництва Міністерства земельних справ.
1920 — очолив секцію садівництва та городництва Всеукраїнського сільськогосподарського комітету. На його пропозицію, на терені створеного батьком помологічного розплідника було засновано Млієвську садово-городню дослідну станцію та Центральний державний плодовий розсадник України. Директором цих установ призначили В. Симиренка (1921–1930 роки).
У 1930–1933 роках — організатор і директор Всесоюзного науково-дослідного інституту південних плодових і ягідних культур у Китаєві (передмістя Києва; нині Український науково-дослідний інститут садівництва).
Довгий час очолював створену в 1923 році Всеукраїнську помологічну комісію при Наркомземі УРСР (тепер Державна комісія для сортовипробування плодових, ягідних культур і винограду), що функціювала на науковому підґрунті Млієвської дослідної станції садівництва.
Володимир Симиренко на поштовій марці 1996 року (у центрі).
У 1932–1933 роках — професор Уманського сільськогосподарського інституту.
1933 — заарештований і ув'язнений за участь у «антирадянській шкідницькій організації».
Листопад 1933 — кінець грудня 1937 року — перебував у Херсонській виправно-трудовій колонії.
Наприкінці 1937 року був звільнений з колонії з формулюванням «за чесну працю і високі показники діяльності»[1].
1938 року — заарештований утретє.
Постановою генерального прокурора НКВД СРСР від 2 вересня 1938 року засуджений до страти через розстріл. Присуд виконано в ніч з 17 на 18 вересня 1938 року. Місцем поховання Симиренка вважають урочище «Солянка» в міській зоні Курська.
Реабілітований посмертно в грудні 1957 року. Відомо, що за життя вчений не був ані шпигуном, ані контрреволюціонером, ані змовником. Натомість він наважився запропонувати альтернативні шляхи розвитку садівництва, які йшли в розріз з думкою тодішньої влади і особисто Сталіна[1].
Наукова діяльність
Автор численних наукових і науково-популярних праць і статей з помології, серед інших зразкових підручників: «Садовий розсадник» (1929 рік), «Плодові сортименти України» (1930), «Часткове сортознавство плодових культур» (1932; 1242 сторінок машинопису; в рукописі).
По Першій світовій війні й революції був реконструктором садівництва в Україні; в його розсадниках було близько 40 000 гібридів плодових дерев і ягідних кущів (1928 рік).
Організував ряд середніх і вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів садівництва, редагував садівничі журнали. У своїх працях Симиренко підкреслював, що садівництво треба розвивати насамперед на основі місцевих сортів, у другу чергу — на акліматизації привізних, а далі вже на розведенні нових різновидностей. У цьому та у поглядах на спадковість він розходився з офіційним в СРСР вченням і практикою російського генетика Івана Мічуріна.
Розробив систему поділу Всесоюзного науково-дослідного інституту садівництва на станції і повномасштабний план розвитку галузі по всьому Радянському Союзу. 14 липня 1930 року на зборах Президії Академії сільськогосподарських наук під керівництвом Миколи Вавілова, цей план був схвалений.
Стаття Олександра Голобородька про Володимира Симиренка, яка була опублікована в газеті "День" у лютому 2013 року
Олександр Голобородько
Майже три десятиліття працював в обласній газеті «Наддніпрянська правда». Тривалий час був редактором всеукраїнської газети «Дачник». Член НСЖУ. Інтереси: краєзнавство, екологія, фото. Народився 23 грудня 1948 року у с. Станіславі Білозерського району.
Майже три десятиліття працював в обласній газеті «Наддніпрянська правда». Тривалий час був редактором всеукраїнської газети «Дачник». Член НСЖУ. Інтереси: краєзнавство, екологія, фото. Народився 23 грудня 1948 року у с. Станіславі Білозерського району.
Берегиня пам’яті роду Симиренків
великим інтересом і хвилюванням прочитав на сайті «Дня» інтерв’ю Миколи СЕМЕНИ з відомим симиренкознавцем, вченим, академіком Петром Васильовичем ВОЛЬВАЧЕМ «Розстріляний сад». У цьому контексті хотів би поділитись і своїм «дотиком» до «симиренківської теми».
ПОЕМА ПРО САД
 |
| Левко Платонович Симиренко |
Прикро, але ми мало знаємо своїх людей-світил. Якщо і пов’язує щось із ними, то це, у кращому разі, хрестоматійні свідчення з підручників, викривлені народні перекази, набір безсистемних фактів. Ось і з унікальним родом Симиренків десятиліттями середньостатистичного українця пов’язувала лише садівнича ниточка – мало який садок в Україні обходиться без «симиренки» (народна назва знаменитого сорту яблук Ренет Симиренка). Так було і зі мною. Хіба ж міг уявити, скільки яскравих сторінок упродовж двох століть вписали у вітчизняну історію Симиренки – піонери промислового цукроваріння, пароплавства на Дніпрі, вчені і практики садівництва, меценати української культури…
Будучи шанувальником садівництва, на початку 1990-х років мав щасливу нагоду познайомитись із фантастичною працею Левка Платоновича Симиренка «Кримське промислове плодівництво». Мої дещо прозаїчні уявлення про великого вченого-садівника, кардинально розширились, бо на повний зріст постав ще й великий співець рідної природи. Ось як він писав про Крим: «Я более чем неравнодушен к Крыму, к его дивным картинам природы, к его горам, к его воздуху… С ним у меня связано много самих светлых переживаний, и при каждом новом посещении этого чудного края я оказываюсь опять и опять во власти каких-то жгуче опьяняющих ощущений, как и в самый первый приезд туда… Крым и особенно Южный берег с его морем, небом и солнцем всегда вызывают во мне каное-то восторженно-приподнятое, волнующее настроение, и я повторяю вместе с другим горячим другом этого юга, с Евгением Марковым: «Кто дышит Крымом, тот дышит радостью жизни, поэзии, долголетием. Спешите же уходить в Крым, кто может, кому еще время»…».
У тій дорогоцінній праці Левко Платонович створив хвилюючу поему про «Кримський Едем», один із найбільш древніх й уславлених районів садівництва та виноградарства, його невтомних багатовікових творців. Так і все життя великого вченого-помолога було великою поемою-мрією про НЕОСЯЖНИЙ САД! Скільки розлетілося по неозорих просторах Росії садивного матеріалу з його наукової лабораторії – мліївського розплідника! У науковому русі він не знав перешкод! Навіть під час свого сибірського заслання, Левко Платонович із головою поринає в проектування та побудову у суворому кліматі найсучасніших теплиць та оранжерей, мріє переродити сибірську флору, змінити клімат і примусити Сибір «давати на гора» виноград, персики та абрикоси, не кажучи вже про яблука та груші… Поема його життя завжди наснажувалася квітом предківського Платонового хутора. Як батько, він, напевне, був безмежно щасливим, почувши від восьмирічного сина Володі, хвилюючі слова, що коли той виросте, то теж стане помологом і вкриє садом увесь світ…
Левко Платонович був підступно убитий «невідомими бандитами» у своєму будинку на Різдвяні свята (06.01.1920). Його справу продовжив Володимир Левкович, ставши, з роками, вченим зі світовим ім’ям, теоретиком і практиком садівництва, великим організатором української садівничої галузі. Але постріли по Симиренковому саду тривали. Вченого двічі засуджуватимуть до розстрілу. Вирок було виконано у ніч з 17 на 18 вересня 1938 року в урочищі Солянка під Курськом.
…У 20-30 роках минулого століття десятки гектарів на околиці Херсона (нинішній Таврійський житломасив та великі прилеглі території) займала виправно-трудова колонія № 29 НКВС УРСР. Офіційні органи хотіли бачити в ній «велике соціалістичне господарство, що було б базою перевиховання правопорушників… і слугувало сировинною базою для консервної промисловості…». Деінде в житловій смузі Північного селища ще зберігаються залишки колишньої зрошувальної мережі колонії (так звані «вади»): вода до мережі подавалась із Дніпра. Врожаї вирощували засуджені, серед яких чимало було репресованих осіб.
Упродовж трьох років ув’язнення на цих «полях за гратами» відбував Володимир Левкович Симиренко.
Ось фрагмент спогадів Тетяни Володимирівни:
«Мого батька заарештували 7-го січня 1933 року. Всю ніч чинили трус у домі і палили в каміні наш родинний архів. Горіли козацькі грамоти, листування, малюнки Шевченка і грамоти про премії з виставок, присуджені Левку Платоновичу за матеріали з мліївського розсадника. Тата забрали о 2-й годині, а о 4-ій сказали нам звільнити дім. Трамваї ще не ходили, і ми вирушили з Китаєва пішки до бабуні на Львівську: мама, я, мій 16-тимісячний брат Олесь і його няня. …Тато чекав на виконання вироку у камері смертників. Маму раз у раз знаходили сусіди чи знайомі на вулиці зомлілу від переживань і голоду й приносили додому. Ми з братом перехворіли у 1933-34 році на всі дитячі недуги…».
Як свідчить П.В. Вольвач в інтерв’ю «Розстріляний сад», В.Л. Симиренка звинуватили не у протидії мічурінській псевдонауці і не у теоретичних розбіжностях з Мічуріним щодо методів селекції. На той час він виявився ідеальною постаттю для створення з нього «керівника злочинної шкідницької антирадянської організації». За цією справою у 1933 році проходили тисячі учених агрономів, ветеринарів, інженерів та простих колгоспників.
Після 10-місячного утримання професора Симиренка у київської в’язниці, смертний вирок йому замінюють на 10 років ув’язнення для використання за фахом і переводять до Херсонської виправно-трудової колонії.
Дізнавшись про херсонський період у біографії вченого, років із двадцять тому назад, я спробував розшукати архіви колонії № 29, її колишніх працівників, а також людей, які могли б пам’ятати Володимира Левковича, хоча б щось прояснити про обставини його перебування в Херсоні. Пошуки архіву виявились безрезультатними, але люди, які знали Симиренка, віднайшлися. Звернувся також на батьківщину Симиренків – до Мліївського інституту садівництва (до завідуючої музеєм Валентини Олексіївни Теличко).
БЕРЕГИНЯ
І ось – приємна несподіванка! Восени 1994 року отримую листа від Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп (В.О. Теличко дала їй мою адресу). Пані Тетяна – остання з роду, яка народилась і зростала в Україні і була свідком багатьох подій. Мешкала вона в Канаді, у місті Оттаві. Рядки з її листа: «…Головна мета моїх поїздок в Україну – відродити правдиву пам’ять про моїх світлих, замордованих і опльованих предків…. А праці для успішного завершення цього наміру вистачить на десятьох… Тож я безмежно зайнята і весь час «латаю діри»…». У листі від 20.01.1995 р. Тетяна Володимирівна із прикрістю писала, що за радянських часів пам’ять про Симиренків звелася на суцільну білу пляму. Щоб розвіяти цей страшний морок, Тетяні Володимирівні довелось долати великі перешкоди, тим більше, що коли вперше повернулась в Україну у 1992 році, то, за її словами, не знала тут жодної душі.
З листа: «По смерті «вождя народов» почали обережненько «реабілітовувати» (ненавиджу цей глумливий вираз) Левка Платоновича. Оскільки чекісти замордували діда вдома і давно, було спритно приписано його смерть «невідомим бандитам», а його народницькі симпатії обернули мало що не в комунізм. Ось і стала його постать більш-менш прийнятною для режиму, хоча і в перекрученому вигляді. Тоді витягли трохи з забуття Федора Степановича та Платона Федоровича і їх сучасників Яхненків. Цих вже відверто і безсоромно зробили босоногими гречкосіями, хоч обоє були вже спадковими почесними громадянами (тобто дворянами) та хоч Платон Федорович закінчив найкращий на той час в Росії пансіон Золотова в Одесі і всесвітньо славний Політехнічний інститут в Парижі. Василя ж Федоровича, як свідомого укр. націоналіста, і тата вповні стерли зі сторінок історії…».
Тетяна Володимирівна писала, що її зусилля відродити пам’ять батька зустрічали потужний опір. В якійсь мірі, це було просто невіглаством. Але в більшій мірі, вважала, це пояснювалось тим, що ще жили і «паслися» на посадах псевдовчені, які вислужились промовами про необхідність викорінення симиренківщини. Чула з усіх боків, що чимало наукових робіт було списано із заборонених батькових праць, включно з комами і крапками. Інші присвоїли його організаційні досягнення... Її приїзди в Україну, а тим паче виступи по телебаченню і по радіо, деяким особам були дуже не до вподоби, що навіть не приховувалось.
І все ж, наполеглива праця Тетяни Володимирівни принесла свої плоди. Уже через два-три роки у неї в Україні було чимало друзів та однодумців. Теплі стосунки склалися з журналом «Родовід», який 1995 р. випустив окремий номер, повністю присвячений Симиренкам, з Державним музеєм Т.Г. Шевченка тощо. У пресі з’явилась ціла низка статей про рід та про його окремих представників включно з кількома першими публікаціями про Володимира Левковича. Група прихильників підготувала низку заходів на 1995 р., який вони вважали роком Симиренків...
У 1995-му та 1996-му роках сталася знаменна подія: у видавництві «Аграрна наука» вийшли друком два томи капітальної, останньої книги В.Л. Симиренка «Часткове сортознавство плодових рослин», врятованої дружиною та донькою вченого.
До останнього – і домашня робота в Канаді, і всі наступні приїзди пані Тетяни на Батьківщину були гранично насичені великою духовною діяльністю: пам’ять сучасників мала побільше увібрати, що ж дала славетна родина Симиренків Україні. Особливо вона переймалася найбільш болючим: українську садівничу наукову (і практичну) школу розстріляли разом із її батьком та його однодумцями і що на шляху відродження симиренківських садівничих ідей ще належить подолати багато різних перешкод…
Вже багато років про величезний спадок Симиренків аргументовано і схвильовано пише та говорить Петро Васильович Вольвач. Особливо примушують замислитися його слова про спільний великий борг перед Володимиром Левковичем Симиренком: «…сьогодні навіть в науковому середовищі про життя, багатогранну діяльність та величезний науковий доробок видатного ученого майже нічого невідомо. Про Володимира Симиренка навіть після реабілітації родини Симиренків не написано жодної наукової праці. На жаль, і за роки незалежності України так і не відбулася справжня наукова та громадська реабілітація цієї надзвичайно талановитої людини і великого ученого-енциклопедиста та справжнього патріота України».
СИМИРЕНКИ У ХЕРСОНІ
Тетяна Володимирівна писала, що якщо буде жива і здорова, то відбуде прощу і до Херсона, хоча з життям родини тут було пов’язано багато важких спогадів. Водночас її серце переповнювали почуття глибокої вдячності людям, які не раз рятували їм тут життя.
Із херсонської преамбули (зі спогадів у листах Т.В. Симиренко). Коли столицю України 1934 року повернули до Києва, звідси почали вимітати «політично неблагонадійних елементів». Її матір – Марію Демидівну – заарештували. Врятувалася мати завдяки щасливому збігу обставин. Замолоду вона вчителювала й опікувалася земськими школами по селах та містечках України. У переважно єврейських містечках у багатодітних родинах зазвичай була одна пара чобіт на всіх, як і у селян-українців. Тож у цих населених пунктах Марія Демидівна після уроків ходила від хати до хати, доучуючи дітей, що того дня у школі не були. Слідчий, до якого Марія Демидівна потрапила на перший допит, виявився одним із її колишніх учнів, яких доводилось «доучувати», і її впізнав. Він повернув затриманій паспорта, випустив її на вулицю задніми дверима і наказав не повертатись на квартиру до родичів, де мати з дітьми знайшли прихисток після арешту чоловіка, та негайно виїхати із Києва до провінції. Оскільки всі їх родичі та друзі були або вже теж арештованими чи розстріляними, або жили по столицях, Марія Демидівна подалася до Херсона (прийшла звістка, що чоловік її тут). Коли почався пароплавний сезон на Дніпрі, до матері відправили і дітей. «Наказали весь час триматись за руки і нікому не казати, чиї ми. З того часу мама з братом Олесем безперервно жили в Херсоні до серпня 1942 року, а я то в Херсоні, то поверталась на рік чи на кілька місяців до тітоньки Тетяни у Київ».
…У 20-30 роках минулого століття десятки гектарів на околиці Херсона (нинішній Таврійський житломасив та великі прилеглі території) займала виправно-трудова колонія № 29 НКВС УРСР. Офіційні органи хотіли бачити в ній «велике соціалістичне господарство, що було б базою перевиховання правопорушників… і слугувало сировинною базою для консервної промисловості…». Деінде в житловій смузі Північного селища ще зберігаються залишки колишньої зрошувальної мережі колонії (так звані «вади»): вода до мережі подавалась із Дніпра. Врожаї вирощували засуджені, серед яких чимало було репресованих осіб.
Упродовж трьох років ув’язнення на цих «полях за гратами» відбував Володимир Левкович Симиренко.
Ось фрагмент спогадів Тетяни Володимирівни:
«Мого батька заарештували 7-го січня 1933 року. Всю ніч чинили трус у домі і палили в каміні наш родинний архів. Горіли козацькі грамоти, листування, малюнки Шевченка і грамоти про премії з виставок, присуджені Левку Платоновичу за матеріали з мліївського розсадника. Тата забрали о 2-й годині, а о 4-ій сказали нам звільнити дім. Трамваї ще не ходили, і ми вирушили з Китаєва пішки до бабуні на Львівську: мама, я, мій 16-тимісячний брат Олесь і його няня. …Тато чекав на виконання вироку у камері смертників. Маму раз у раз знаходили сусіди чи знайомі на вулиці зомлілу від переживань і голоду й приносили додому. Ми з братом перехворіли у 1933-34 році на всі дитячі недуги…».
Як свідчить П.В. Вольвач в інтерв’ю «Розстріляний сад», В.Л. Симиренка звинуватили не у протидії мічурінській псевдонауці і не у теоретичних розбіжностях з Мічуріним щодо методів селекції. На той час він виявився ідеальною постаттю для створення з нього «керівника злочинної шкідницької антирадянської організації». За цією справою у 1933 році проходили тисячі учених агрономів, ветеринарів, інженерів та простих колгоспників.
Після 10-місячного утримання професора Симиренка у київської в’язниці, смертний вирок йому замінюють на 10 років ув’язнення для використання за фахом і переводять до Херсонської виправно-трудової колонії.
Дізнавшись про херсонський період у біографії вченого, років із двадцять тому назад, я спробував розшукати архіви колонії № 29, її колишніх працівників, а також людей, які могли б пам’ятати Володимира Левковича, хоча б щось прояснити про обставини його перебування в Херсоні. Пошуки архіву виявились безрезультатними, але люди, які знали Симиренка, віднайшлися. Звернувся також на батьківщину Симиренків – до Мліївського інституту садівництва (до завідуючої музеєм Валентини Олексіївни Теличко).
 |
| Володимир Левкович Симиренко (початок 1930-х років) |
БЕРЕГИНЯ
І ось – приємна несподіванка! Восени 1994 року отримую листа від Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп (В.О. Теличко дала їй мою адресу). Пані Тетяна – остання з роду, яка народилась і зростала в Україні і була свідком багатьох подій. Мешкала вона в Канаді, у місті Оттаві. Рядки з її листа: «…Головна мета моїх поїздок в Україну – відродити правдиву пам’ять про моїх світлих, замордованих і опльованих предків…. А праці для успішного завершення цього наміру вистачить на десятьох… Тож я безмежно зайнята і весь час «латаю діри»…». У листі від 20.01.1995 р. Тетяна Володимирівна із прикрістю писала, що за радянських часів пам’ять про Симиренків звелася на суцільну білу пляму. Щоб розвіяти цей страшний морок, Тетяні Володимирівні довелось долати великі перешкоди, тим більше, що коли вперше повернулась в Україну у 1992 році, то, за її словами, не знала тут жодної душі.
З листа: «По смерті «вождя народов» почали обережненько «реабілітовувати» (ненавиджу цей глумливий вираз) Левка Платоновича. Оскільки чекісти замордували діда вдома і давно, було спритно приписано його смерть «невідомим бандитам», а його народницькі симпатії обернули мало що не в комунізм. Ось і стала його постать більш-менш прийнятною для режиму, хоча і в перекрученому вигляді. Тоді витягли трохи з забуття Федора Степановича та Платона Федоровича і їх сучасників Яхненків. Цих вже відверто і безсоромно зробили босоногими гречкосіями, хоч обоє були вже спадковими почесними громадянами (тобто дворянами) та хоч Платон Федорович закінчив найкращий на той час в Росії пансіон Золотова в Одесі і всесвітньо славний Політехнічний інститут в Парижі. Василя ж Федоровича, як свідомого укр. націоналіста, і тата вповні стерли зі сторінок історії…».
 |
| Тетяна Володимирівна Симиренко (Київ, 1995 р.) |
Тетяна Володимирівна писала, що її зусилля відродити пам’ять батька зустрічали потужний опір. В якійсь мірі, це було просто невіглаством. Але в більшій мірі, вважала, це пояснювалось тим, що ще жили і «паслися» на посадах псевдовчені, які вислужились промовами про необхідність викорінення симиренківщини. Чула з усіх боків, що чимало наукових робіт було списано із заборонених батькових праць, включно з комами і крапками. Інші присвоїли його організаційні досягнення... Її приїзди в Україну, а тим паче виступи по телебаченню і по радіо, деяким особам були дуже не до вподоби, що навіть не приховувалось.
І все ж, наполеглива праця Тетяни Володимирівни принесла свої плоди. Уже через два-три роки у неї в Україні було чимало друзів та однодумців. Теплі стосунки склалися з журналом «Родовід», який 1995 р. випустив окремий номер, повністю присвячений Симиренкам, з Державним музеєм Т.Г. Шевченка тощо. У пресі з’явилась ціла низка статей про рід та про його окремих представників включно з кількома першими публікаціями про Володимира Левковича. Група прихильників підготувала низку заходів на 1995 р., який вони вважали роком Симиренків...
У 1995-му та 1996-му роках сталася знаменна подія: у видавництві «Аграрна наука» вийшли друком два томи капітальної, останньої книги В.Л. Симиренка «Часткове сортознавство плодових рослин», врятованої дружиною та донькою вченого.
До останнього – і домашня робота в Канаді, і всі наступні приїзди пані Тетяни на Батьківщину були гранично насичені великою духовною діяльністю: пам’ять сучасників мала побільше увібрати, що ж дала славетна родина Симиренків Україні. Особливо вона переймалася найбільш болючим: українську садівничу наукову (і практичну) школу розстріляли разом із її батьком та його однодумцями і що на шляху відродження симиренківських садівничих ідей ще належить подолати багато різних перешкод…
Вже багато років про величезний спадок Симиренків аргументовано і схвильовано пише та говорить Петро Васильович Вольвач. Особливо примушують замислитися його слова про спільний великий борг перед Володимиром Левковичем Симиренком: «…сьогодні навіть в науковому середовищі про життя, багатогранну діяльність та величезний науковий доробок видатного ученого майже нічого невідомо. Про Володимира Симиренка навіть після реабілітації родини Симиренків не написано жодної наукової праці. На жаль, і за роки незалежності України так і не відбулася справжня наукова та громадська реабілітація цієї надзвичайно талановитої людини і великого ученого-енциклопедиста та справжнього патріота України».
СИМИРЕНКИ У ХЕРСОНІ
Тетяна Володимирівна писала, що якщо буде жива і здорова, то відбуде прощу і до Херсона, хоча з життям родини тут було пов’язано багато важких спогадів. Водночас її серце переповнювали почуття глибокої вдячності людям, які не раз рятували їм тут життя.
Із херсонської преамбули (зі спогадів у листах Т.В. Симиренко). Коли столицю України 1934 року повернули до Києва, звідси почали вимітати «політично неблагонадійних елементів». Її матір – Марію Демидівну – заарештували. Врятувалася мати завдяки щасливому збігу обставин. Замолоду вона вчителювала й опікувалася земськими школами по селах та містечках України. У переважно єврейських містечках у багатодітних родинах зазвичай була одна пара чобіт на всіх, як і у селян-українців. Тож у цих населених пунктах Марія Демидівна після уроків ходила від хати до хати, доучуючи дітей, що того дня у школі не були. Слідчий, до якого Марія Демидівна потрапила на перший допит, виявився одним із її колишніх учнів, яких доводилось «доучувати», і її впізнав. Він повернув затриманій паспорта, випустив її на вулицю задніми дверима і наказав не повертатись на квартиру до родичів, де мати з дітьми знайшли прихисток після арешту чоловіка, та негайно виїхати із Києва до провінції. Оскільки всі їх родичі та друзі були або вже теж арештованими чи розстріляними, або жили по столицях, Марія Демидівна подалася до Херсона (прийшла звістка, що чоловік її тут). Коли почався пароплавний сезон на Дніпрі, до матері відправили і дітей. «Наказали весь час триматись за руки і нікому не казати, чиї ми. З того часу мама з братом Олесем безперервно жили в Херсоні до серпня 1942 року, а я то в Херсоні, то поверталась на рік чи на кілька місяців до тітоньки Тетяни у Київ».
 |
| 4-річний Олесь Симиренко (зліва) та Володя Фомін (Херсон, середина 1930-х років) |
…Невдовзі після того, як Володимира Левковича Симиренка доправили до Херсонської виправно-трудової колонії, його викликали на побачення, що дуже здивувало бранця. Херсонський гість виявився інтелігентного вигляду людиною середнього віку, в морській уніформі, і представився як Микола Сільвестрович Кондратович, зять покійного А.М. Грабенка (фольклориста-музикознавця А.М. Конощенка – О.Г.). Він сказав, що українська громада у Херсоні, дізнавшись, що Симиренко перебуває в колонії, відрядила його на побачення, щоб довідатись, чи може чимось допомогти. Володимир Левкович попросив Кондратовича повідомити дружину, що він живий і де перебуває. Як згадує Тетяна Володимирівна, з тієї хвилини Микола Сільвестрович (дядько Кока, як вони називали його з Олесем), став їхнім янголом-охоронцем і таким був до останньої хвилини їхнього перебування у Херсоні: «Він нам врятував життя і не раз». Працював М.С. Кондратович фельдшером у порту, а жив в ошатному будинку з чудовим жерделевим садом на вул. Українській, 7. (Як тільки по смерті Сталіна стало можливим писати в Україну, Симиренки надіслали Кондратовичу відкриту листівку з видом Оттави і російською мовою написали: «Часто згадуємо вас і не забудемо до смерті. Ваші вдячні пацієнти Марія, Тетянка та Олесь Володимирові». Згодом, коли Тетяна Володимирівна почала листуватись з тіткою Тетяною в Україні, вона дізналась, що ту листівку їх незабутній дядько Кока отримав. Вона розуміла, що його, напевно, давно вже немає в живих, тож, по здобуттю Україною незалежності, не розшукувала. Але дуже хотіла довідатись, бодай, де він похований, з тим, щоб, коли добереться до Херсона, відслужити на його могилі панахиду).
 |
| Остання праця В.Л. Симиренка, врятована дружиною та донькою (обкладинка книги, т. 1, т. 2) |
Спочатку мати та діти жили у М.С. Кондратовича, а коли Марія Демидівна знайшла за його допомогою «якусь лихеньку працю», вона наполягла на тому, щоб переїхати на власні хліби, хоча господар і просив їх лишитись. Найдешевші оселі на той час були на «Воєнці», де вони й оселились в одному з будиночків на розі колишніх Церковної та Хороводної вулиць (нині – ріг вулиць Старостіна та М. Суботи).
 |
| Марія Демидівна Симиренко |
Зі спогадів Тетяни Володимирівни: «Воєнка» була переважно пролетарським районом. Ближче до Дніпра жили рибалки, жінки яких продавали рибу на базарі. Ці прості, грубуваті, але добрі люди швидко збагнули, що ми були найслабші і найбільш знедолені серед них, і почали нам допомагати. Попереджали маму, що до нас знову іде з трусом НКВС, і допомагали їй втекти. Вони завжди знали, в яку крамницю що привезли, і повідомляли нас про це, а часом і займали нам чергу, тощо… Окрім нашого янгола-охоронця – М.С. Кондратовича, у мами були старенькі приятелі Великопольські – лікар Олександр Олександрович та його дружина-сербка Зорька Стоянівна… Начальник сільськогосподарської колонії, який надзвичайно прив’язався до тата, глибоко поважав його, повідомляв часом маму, на якому полі наступного дня буде батько, щоб ми могли його побачити. Попередив він батька і в день його «звільнення», що прийшов уже наказ його знову заарештувати. Боюсь, що і сам за це постраждав… Може хто з херсонців знає про долю цієї людини, її прізвище?
Мама могла працювати лише на дуже низькооплачуваних роботах і то лише під дівочим прізвищем, але навіть зі своєї жебрацької зарплати мусила щомісяця платити НКВС 25 карбованців за «политическое перевоспитание» свого чоловіка».
Мама могла працювати лише на дуже низькооплачуваних роботах і то лише під дівочим прізвищем, але навіть зі своєї жебрацької зарплати мусила щомісяця платити НКВС 25 карбованців за «политическое перевоспитание» свого чоловіка».
 |
| Олекса Володимирович Симиренко |
Марія Демидівна з дітьми дивом залишилися живими. Були митарства країнами Європи. Нарешті, доля закинула їх за океан, до Канади. Поки долали важкий шлях в еміграцію, Тетяна, мов зіницю ока, берегла дорогоцінний скарб – копію тексту останньої батькової праці «Часткове сортознавство плодових рослин України», яку дивом, під час обшуку в їх квартирі, врятувала мати. Пізніше вона напише: «… я вивезла 3-тю копію машинодруку цієї праці (без коректи). Наплічник з рукописом (1250 стор.) був фактично єдиним, що я винесла з України». Через півстоліття вона привезе текст батькової праці до України і тут він побачить світ у двох томах (див. фото обкладинок).
 |
| Херсон, вул. М. Суботи. Тут жили Симиренки |
За океаном Тетяна Володимирівна закінчила університет. За освітою була політологом, працювала в урядових структурах, чимало сил віддавала українським справам, наполегливо опікувалася українським шкільництвом у Північній Америці.
Її брат Олесь Володимирович теж здобув вищу освіту, став відомим вченим-соціологом, професором кількох університетів, автором наукових праць з питань суспільствознавства, суспільної структури, етнічних та національних громад.
У своїх листах Т.В. Симиренко ділилась спогадами, матеріалами зі ЗМІ, фотографіями, раділа, що і в Херсоні цікавляться Симиренками (мій «симиренківський» матеріал був надрукований в обласній газеті «Наддніпрянська правда»). Мріяла побувати у місцях, пов’язаних із її дитинством, зустрітись із дорогими серцю людьми (щоб освіжити спогади, я надіслав їй дві карти Херсона – дореволюційну та сучасну). Чимало часу пішло на пошуки людей, які могли б пам’ятати її батька.
 |
| Квітує славнозвісний сорт яблуні Ренет Симиренка... |
Я писав, що такі люди знайшлися. Наприклад, херсонка Клавдія Григорівна Якубовська. За її спогадами, вона вчилася у В.Л. Симиренка в Уманському плодово-ягідному інституті. Професор Симиренко всі сили вкладав у те, щоб виховати зі своїх студентів кваліфікованих спеціалістів, був дуже доброю, чуйною людиною. Завершивши навчання, Клавдія Григорівна отримала направлення на роботу до одного із найкрупніших садівничих господарств Херсонщини – саду-комбінату імені Фрунзе Цюрупинського району (як згадувала Якубовська, у закладці цього саду брав участь також Володимир Левкович).
Згадував В.Л. Симиренка і херсонець Григорій Іванович Кравченко: у виправно-трудовій колонії виноградарем працював його батько, тож, навідуючись до нього, хлопчик мав нагоду спілкуватись з Володимиром Левковичем. Пам’ять ветерана зберегла рідкісні спогади, що стосувались діяльності колонії № 29 як великого утворення підневільної праці. Продукція колонії (томати, баклажани, перець тощо), як і її тваринницьких «філій» – радгоспів «Східний» та ім. Куйбишева, призначалась для двох великих консервних заводів – ім. 8 Березня та ім. Сталіна. У колонії запроваджувались у виробництво нові технічні культури (арахіс, чуфа, батат, кунжут тощо), на дослідній дільниці (за депо) випробовувались нові сорти динь, кавунів, виводились нові сорти томатів… За планами, розробками Симиренка, на сьомій дільниці колонії (територія колишнього аеродрому), було закладено сад. Зафіксував я і таку деталь зі спогадів ветерана: начебто ув’язнений вчений викликав із Млієва своїх садівників, двоюрідних братів Юриків (були вільнонайманими), і вони разом із Симиренком працювали над створенням саду...
Вдалося познайомитися мені також із другом дитинства Тетяни та Олеся Симиренків по «Воєнці» – Володимиром Леонідовичем Фоміним…
У пам’яті багатьох людей в Україні та за її межами Тетяна Володимирівна Симиренко назавжди залишилась як людина високої духовної сили, подвижниця, яка не шкодувала сил справі повернення наукової та культурної спадщини своїх предків до національної скарбниці. Вона пішла з життя 10 грудня 2001 року в Оттаві.
В одному зі своїх останніх листів Тетяна Володимирівна написала про те, що дуже тішиться піднесенням в Україні саме аматорського садівництва та землеробства. Пані Тетяна була глибоко переконана: українське садівництво ніколи не зникне, його обов’язково відродять люди. Звичайні садівники, які трудяться на наших неозорих землеробських просторах.
Віриться: колись таки вкриється садами увесь світ! Про це мріяв зовсім юний Володя Симиренко.
2013-02-27
Згадував В.Л. Симиренка і херсонець Григорій Іванович Кравченко: у виправно-трудовій колонії виноградарем працював його батько, тож, навідуючись до нього, хлопчик мав нагоду спілкуватись з Володимиром Левковичем. Пам’ять ветерана зберегла рідкісні спогади, що стосувались діяльності колонії № 29 як великого утворення підневільної праці. Продукція колонії (томати, баклажани, перець тощо), як і її тваринницьких «філій» – радгоспів «Східний» та ім. Куйбишева, призначалась для двох великих консервних заводів – ім. 8 Березня та ім. Сталіна. У колонії запроваджувались у виробництво нові технічні культури (арахіс, чуфа, батат, кунжут тощо), на дослідній дільниці (за депо) випробовувались нові сорти динь, кавунів, виводились нові сорти томатів… За планами, розробками Симиренка, на сьомій дільниці колонії (територія колишнього аеродрому), було закладено сад. Зафіксував я і таку деталь зі спогадів ветерана: начебто ув’язнений вчений викликав із Млієва своїх садівників, двоюрідних братів Юриків (були вільнонайманими), і вони разом із Симиренком працювали над створенням саду...
Вдалося познайомитися мені також із другом дитинства Тетяни та Олеся Симиренків по «Воєнці» – Володимиром Леонідовичем Фоміним…
У пам’яті багатьох людей в Україні та за її межами Тетяна Володимирівна Симиренко назавжди залишилась як людина високої духовної сили, подвижниця, яка не шкодувала сил справі повернення наукової та культурної спадщини своїх предків до національної скарбниці. Вона пішла з життя 10 грудня 2001 року в Оттаві.
В одному зі своїх останніх листів Тетяна Володимирівна написала про те, що дуже тішиться піднесенням в Україні саме аматорського садівництва та землеробства. Пані Тетяна була глибоко переконана: українське садівництво ніколи не зникне, його обов’язково відродять люди. Звичайні садівники, які трудяться на наших неозорих землеробських просторах.
Віриться: колись таки вкриється садами увесь світ! Про це мріяв зовсім юний Володя Симиренко.
2013-02-27
Немає коментарів:
Дописати коментар